За цієї доби занепаду цивілізації на землі забули навіть, як здобувати вогонь. Червоні язики, що лизнули мій хмиз, були для Віни видовищем новим і дивовижним.
Вона хотіла підбігти до багаття й погратися з ним. Вона б навіть і в вогонь кинулась, якби я не затримав її. Та я вчасно, незважаючи на опір, вхопив свою супутницю на руки і сміливо заглибився в ліс. Деякий час дорогу мені освітлювало багаття. Озирнувшись назад, я між стовбурів дерев побачив, як полум’я перехопилося на найближчі кущі, і вогонь покрученою смугою поплазував по траві пагорба. Я засміявся й знову повернув до чорних дерев переді мною. Було зовсім темно. Віна конвульсійно чіплялась за мене. Мої очі так призвичаїлись до темряви, що я бачив і оминав коріння, яке виступало з землі. Над нами висів чорний морок, і лише де-не-де виблискували клапті синього неба. Я не запалив жодного сірника, бо руки мої були зайняті – на лівій я ніс Віну, а в правій тримав залізний важіль.
Спершу я чув тільки хрускіт гілок під ногами, легкий шелест вітру над головою, власне дихання та стукіт серця. Потім почувся якийсь дивний шерех, але я вперто просувався вперед. Шерех ставав усе виразніший, далі я почав розпізнавати звуки й голоси, що з ними познайомився в Підземному Світі. Очевидно, то були морлоки, які цілою зграєю гналися за нами. І справді, за хвилину я відчув, як мене вхопили за куртку, а згодом – за руку. Віна затрусилася всім тілом і принишкла.
Саме був час запалити сірник. Але щоб дістати його, я мусив поставити Віну на землю. Поки я шукав у кишені коробку з сірниками, в темряві біля моїх ніг зчинилася метушня. Віна мовчала, а морлоки щось бурмотіли, їхні м’які маленькі руки ковзали по моєму вбранні, по спині, торкалися навіть шиї. Нарешті сірник зашипів і загорівся. При світлі його я побачив білі спини морлоків, що тікали під захист дерев. Квапливо витягти з кишені шматок камфори, щоб запалити його, коли сірник почне гаснути, я подивився на Віну. Вона нерухомо лежала долі, пригорнувшись до моїх ніг. Охоплений жахом, я нахилився до неї. Вона, здавалося, ледве дихала. Я запалив шматок камфори й кинув його на землю. Коли він, спалахнувши, відігнав морлоків і розвіяв темряву, я став навколішки й підняв Віну. Ліс позад нас гудів гомоном і бурмотінням величезного натовпу.
Віна, очевидно, знепритомніла. Я обережно поклав її на плече і, підвівшись, зібрався йти далі, але мене приголомшила жахлива думка: пораючись із сірниками та з Віною, я повертався на всі боки і тепер не мав ніякого уявлення, в якому напрямі йти далі. Може, я йду до Палацу з Зеленої Порцеляни? Мене пройняв холодний піт. Треба було зараз же на щось зважуватись. Я вирішив розвести вогонь і отаборитися тут, де ми стояли. Отже, опустивши все ще нерухому Віну на оброслий мохом пень, я, поки не погасла камфора, кинувся збирати сухі гілки та листя. Тут і там з темряви дивилися на мене блискучі, як карбункули, очі морлоків.
Камфора востаннє спалахнула й погасла. Я запалив сірник. Два білі створіння, що