Лесь Курбас. Ростислав Коломієць

школа з програмою вищого навчального театрального закладу. Курбас свого часу навіть викладатиме у ній. Але потім – очевидно, невдоволений системою навчання у театральній школі – налагоджує навчання акторів і режисерів у власному театрі.

      У Києві Курбас збагнув сутність конфліктної ситуації, що склалася між новою українською, ширше, між новою європейською драматургією і сценою. Він, звісно, знав про це і раніше. Імена Лесі Українки, Винниченка, Олеся, Зудермана, Грільпарцера, Ібсена були у театралів, як то кажуть, на слуху. У театрі Садовського він побачив, що корифей української сцени прагне рішуче розширити репертуарні кордони. Сценічне життя уперше побачили опери «Галька» Монюшка, «Сільська честь» Масканьї. Тут на театр чекав успіх.

      Але побачив він і труднощі, з якими стикався кращий на ті часи український театр у постановці нової, так би мовити, посткорифей-ської української драматургії. Довгі переговори Миколи Садовського і Лесі Українки щодо постановки «Лісової пісні» і, зрештою, відмова від постановки. «Дон Жуана» Лесі Українки Садовський включив до репертуару театру, але відмовився ставити, запросивши до постановки російського режисера, а сам зіграв роль Командора. Без успіху йшла у Садовського одна з перших п’єс Винниченка «Блакитна троянда»… Курбас збагнув, що нова театральна естетика, пропонована українськими драматургами нової хвилі, та й новітня європейська драматургія не під силу кращому на той час українському театру, яким був театр Садовського, що вже казати про інші українські трупи. Це, власне, розумів і Садовський. Те, що нова українська драматургія потребує сцени, він розумів, як розумів і те, що актори старої творчої генерації не в змозі їх відтворити на сцені. Тобто в українському культурному середовищі до Курбаса не було режисера, який би знайшов засоби сценічної виразності, співвідносні з новою драматургічною естетикою.

      Курбас збагнув, що український театр ще не вступив до ХХ сторіччя і, таким чином, не опинився на території європейських театральних шукань нового часу. Оце розуміння і непереборне бажання змінити українську театральну ситуацію, власне, і визначило його подальший шлях в мистецтві.

      І ось тут виявляється, що до 16 травня 1916 року вся театральна праця Курбаса – і участь в аматорських театральних гуртках Львова (1909—19і0), і «Гуцульський театр» Гната Хоткевича (1912), і «Руська бесіда» (1912–1914), і «Тернопільські театральні вечори» (1915–1916), і театр Миколи Садовського (1916) – була передісторією до створення ним власного театру. Зрештою, Курбас, зорієнтувавшись у київському театральному просторі, йде з театру Миколи Садовсь-кого і приступає до здійснення своєї мети.

      Остап Вишня казав, що, якби Микола Садовський знав, що вийде із запросин Курбаса до свого театру, він би, як Тарас Бульба, скочив на коня, вихопив шаблю і розрубав би Курбаса до самого сідла.