– Я кохаю вас усім серцем, – говорила Кунігунда, – але душа моя ще й досі стривожена з того, що я бачила й зазнала.
– Все буде гаразд, – відповів Кандід. – От уже й море цього нового світу багато краще проти морів нашої Європи; воно спокійніше, і вітри тут постійніші. Мабуть, Новий світ і є найкращий із можливих світів.
– Дай-то боже! – казала Кунігунда, – але я така нещасна була в нашому світі, що моє серце майже неприступне для надії.
– Ви скаржитесь, – сказала їй стара. – Ох! Ви не зазнали такого лиха, як я!
Кунігунда трохи не розсміялася – такою чудною здалася їй ця добра жінка, що хотіла бути нещаснішою за неї.
– Ох! – сказала вона їй. – Коли вас, моя люба, не зґвалтували двоє болгар, коли ви не дістали двічі ножем у живіт, коли не зруйновано два ваші замки, не зарізано двох ваших батьків і двох матерів, коли ви не бачили двох ваших коханців вишмаганими при аутодафе, то я не думаю, щоб ви могли заноситись переді мною; додайте ще й те, що я народилась баронесою сімдесят другого покоління, а служила куховаркою.
– Панно, – відповіла стара, – ви не знаєте ще мого походження, а коли б я показала вам свій зад, то ви б не говорили так і змінили свою думку.
Ці слова збудили надзвичайну цікавість у Кандіда та Кунігунди. І стара розповіла їм таке.
Розділ одинадцятий
Історія старої
– Мої очі не завжди були з вивернутими повіками та синцями, мій ніс не завсіди торкався підборіддя, і я не завжди була служницею. Я дочка папи Урбана X та принцеси Палестріни. До чотирнадцятого року мене виховували в палаці, перед яким усі палаци ваших німецьких баронів не більше як стайня; одна з моїх суконь коштувала більше, як уся розкіш Вестфалії. Я зростала вродлива, граціозна і здібна, серед утіх, пошани й надій; я вже збуджувала кохання, мої груди розвивались, – і які груди! білі, тугі, як у Венери Медіцейської;[36] а які очі, вії, які чорні брови! яке полум'я блищало в моїх зіницях, – воно тьмарило мерехтіння зірок, як мовили мені тамтешні поети. Жінки, що одягали мене й роздягали, вдавались в екстаз, роздивляючись мене спереду і ззаду, і всі чоловіки хотіли б бути на їхньому місці.
Я була заручена з князем, володарем Масса-Карари.[37] Який князь! Вродливий, як і я, ніжний і приємний, з блискучим розумом і вогненним коханням. Я теж кохала його, як кохають уперше – з обожуванням, із самозабуттям. Усе було готове до весілля; от де була пишнота, розкіш нечувана, от де були свята, каруселі, безупинні опери-буф;[38] і вся Італія складала мені на пошану сонети, серед яких не було жодного посереднього. Я була вже на порозі свого щастя, як одна стара маркіза, що була коханкою мого князя, запросила його до себе випити шоколаду; він помер менше ніж за дві години, в страшних конвульсіях; але це була ще дрібниця. Мати моя була в розпачі, і, хоч її журба не дорівнювалась моїй, вона захотіла на якийсь час покинути