Mарта. Он як! Тепер я розумію, навіщо ти приїхала. Але він знов тебе покличе, Лоно.
Лона. Стару зведену сестру? Нащо вона йому здалася тепер? Яких тільки зв'язків не розривають чоловіки, прагнучи щастя!
Mарта. Часом так буває.
Лона. Тримаймося разом, Марто!
Mарта. Хіба ж я можу чимсь бути для тебе?
Лона. Хто ж інший, як не ти? Обидві ми з тобою виховали чужих дітей і от – обидві осиротіли.
Марта. Так, осиротіли. Скажу тобі ще: я його любила над усе на світі.
Лона. Марто! (Схопивши її за руку.) Невже?
Марта. Все моє життя у цих словах. Я любила і чекала його. Щоліта я чекала, що він приїде. І от він приїхав – і не помітив мене.
Лона. Ти його любила? І сама дала йому щастя!
Марта. Як же я могла інакше, я ж його любила. Так, я його любила. Відколи він поїхав, жила тільки для нього. Ти спитаєш: які в мене були підстави сподіватись? О, я гадаю, що все ж були! Та коли він повернувся, все минуле ніби стерлося з його пам'яті, він не звернув на мене уваги.
Лона. Діна заслонила тебе, Марто.
Mарта. І добре, що так сталося. Коли він поїхав, ми з ним були однолітки; коли ж я його знов побачила, – жахлива мить! – я одразу зрозуміла, що тепер я старша від нього літ на десять. Він там ширяв вільним птахом в ясному сонячному безмежжі, з кожним подихом впиваючи молодість і здоров'я, а я сиділа тут і пряла, пряла…
Лона…Нитку його щастя, Марто.
Марта. Так, пряла золоту нитку. Кажу це без гіркоти. Правда ж, Лоно, ми були йому добрими сестрами?
Лона (міцно її обіймаючи). Марто!
Бернік виходить з кабінету.
Бернік (звертаючись до когось в кабінеті). Добре, робіть, як знаєте… Коли прийде час, я сам… (Причинивши двері.) А, ви тут? Слухай, Марто, треба тобі трохи причепуритись, та й Бетті скажи теж. Звичайно, не треба ніякого особливого параду. Хай буде тільки мило, вишукано, по-домашньому. І швиденько.
Лона. Не забудь ще про жвавий і щасливий вираз обличчя, Марто! І щоб очі дивилися весело.
Бернік. І Улаф нехай спуститься сюди. Треба, щоб він був коло мене.
Лона. Гм… Улаф…
Mарта. Добре, я скажу Бетті. (Виходить наліво.)
Лона. Отже, настав час твого тріумфу.
Бернік (схвильовано ходить вперед і назад). Так, настав.
Лона. Уявляю, якою щасливою й гордою людина почуває себе в такий час.
Бернік (спиняється і дивиться на неї). Гм!
Лона. Кажуть, усе місто буде ілюміноване.
Бернік. Так, щось таке вони надумали.
Лона. Усі спілки прийдуть зі своїми прапорами. Твоє ім'я палатиме вогненними буквами. А вночі у всі кінці полетять телеграми: «Оточений щасливою сім'єю, консул Бернік, одна з підпор суспільства, приймав від своїх співгромадян заслужені знаки поваги й почесті».
Бернік. Так, усе це буде. Почнуть кричати «ура», натовп буде захоплено викликати мене з цих дверей на терасу, і мені доведеться виходити, уклонятись і дякувати.
Лона. О, доведеться!
Бернік. А по-твоєму, я можу почуватися щасливим у цю мить?
Лона.