Матиреслава б'є крилами опали (дрова), а йдімо до стягів нашенських, а ті бо стяги Ясуня.
7Є. Там Перунь іде, голову золоту трясе, молитви посіває до сверзі синьої, а та твердіє од них. А Матиреслава співає о трудах своїх ратніх, а маємо стати послухати, а хоче брані зуривої за Русь нашу і прасвятотців наших. Матиреслава сяє до облаків, як сонце, і віщує нам побіди, а загибелі не боїмося, бо то є життя вічне, а тому маємо дибати свідомі, що земне проть (тлінь), що ніщо ми є на землі, як зги (порошинки) і то згинемо во тьмі, як не були існуючі ніколи на ній. Так слава наша потече до Матире-слави і пребуде в ній до кінця кінців земських, і інших житва то будуть свої. З чого тоді боятися смерти, як ми є потомки Дажба, нас родившого крізь кровну замунь, і то будемо кровенці (родичі, кревні), і скуфи, онтиби, руси, борусень і сурожці. Так ось ми стали деді (батьки) русів, а павші ідемо до себе, до сверзі Сварога синьої.
За старого часу рибоїди осталися, не хотіли йти до землі нашої, а казали, що маються добре, і так вигинули всі, а недоплоджувались з нами і вимерли, як неплодьва, ніщо од них не лишилось. А не відомо загально о тих, костобці суть вони. Вони ждали помочі од сверзі (неба), самі ж не стали трудитися, і також тут інше сталося: лірами поглинуті стали. Тут бо скажемо всяке єсть право, що ніде не осталося од обох тих: і так ліри стали поглинуті нами, і не маємо тоді ніяких. Також дулеби стали нами повернуті на борусь. Мало зісталось лірів, інакше званих ілмерці, а ті себо сидять біля озера, тут венди відійшли далі, а ілмерці осталися там, і так осталось мало і говорять всі поляші (по-польськи).
А було б'є то крилами Матиреслава і співає пісень до січі, а та птиця сонцем не єсть, а тая єсть од нього така стала бути
7Ж. і тую розуміти маємо: хай збирається рід руський до десятків, а десятки до сотень, і хай тії нападуть на ворогів, а піймуть – голови їх одтручать і там злих полишать, хай звірі хижаки їх ївши поздихають.
Течуть ріки великі на Русі, і многі води їх журчать, співають стародавнє. Про тії боляри, якії не боялися, до піль годських ішли і літа многії боролися о вольність руську. Ті то славні нічого не берегли, ані життя свого, – тако ріки о них берегинять. І б'є крилами Матиреслава, і мовить тая птиця о гординях борусенських, які од римлян упали коло Дунаю біля Трояня валу, а тії простою тризною лягли. І вітри буйні гасають над ними, плачуть восени, а взимі студеній гурлихають по них. І голублять дівоньки і ті це говорять, як