(Бере книгу і промовляє таємничі заклинання.
Займається червона заграва, і в полум'ї з'являється дух).
Дух
Хто зве мене?
Фауст
(аж відсахнувся)
Лице страшне!
Дух
Ти притягнув мене так владно,
З моєї сфери пивши жадно,
І ось…
Фауст
Жахаєш ти мене!
Дух
Благав ти ревно і незмінно
Побачити вид мій, почуть мою річ;
Вразив мене відчайний клич, —
Ось я… То чом же, надлюдино,
Ганебно так дрижиш? Де дівсь душі порив?
Де велет сміливий, що світ в собі створив,
Носив, плекав; що помисли жили в нім
Із духами у всьому стати рівним?
Чи ж ти той Фауст, що ждав і сподівавсь,
Нестримано до мене поривавсь?
І ось, як я дихнув на тебе палко,
Відразу знітився ти жалко,
Гробак нікчемний, боязкий?
Фауст
Ні, я знесу вогонь чарівний!
Це я, це Фауст, тобі я рівний!
Дух
В життя потоках, у морі дій
В'юся вгору, вниз,
Ллюся всюди й скрізь!
Народження й смерть —
Океан і твердь,
Ткання мінливе,
Життя бурхливе[22], —
Я тчу на грімкому верстаті часу
Богам на одіння живую красу.
Фауст
По всьому світу ти снуєш,
Діяльний дух, як я близький до тебе!
Дух
Близький до того, що збагнеш,
А не до мене!
(Щезає).
Фауст
(падає додолу)
Не до тебе?
А до кого ж?
Я, подоба Божа,
І не близький до тебе!
(Хтось стукає у двері).
О смерть гірка! Це йде мій помічник,
Докучливий сухий влазлйвець!
І щастя обернулось внівець,
І привид вимріяний зник!
Увіходить Вагнер у шлафроці, в нічному ковпаку, з лампою в руці. Фауст відвертається з нехіттю.
Вагнер
Даруйте, ви декламували;
Це з грецької трагедії, мабуть?
Це вміння має значення чимале,
І я б хотів його здобуть.
Чував я, що й священик-казнодія
Повчитись часом може в лицедія.
Фауст
Так, якщо й сам священик – лицедій;
Немало є між них такого крою.
Вагнер
Ох! Ми живем здебільша самотою
І бачим світ хіба у день святий,
Немов крізь телескоп, лише здалека;
І вчить людей казанням – річ нелегка.
Фауст
Без почуття й мистецтво все даремне,
Коли ж говорить з вас душа,
То слово щире і буремне
Усі людські серця зруша.
А ви?.. Сидіть та компонуйте
З чужих об'їдків розмазню,
Та в попілець