і дар мови. Побираючи науку в народній (початковій) школі, я вчилася З – 4 місяці ще й окремо по-українськи в одної вчительки-українки, на ім'я – Процюкевич. Повчилася писати, читати, граматики небагато і – перестала – не було засобів давати далі вчитися», – читаємо в автобіографії письменниці. Далі, як знаємо, довелося займатися самоосвітою, а про дуже слабеньке володіння українською письмовою мовою (усно спілкувалася вільно) свідчать здійснені О. Кобилянською в Кімполунзі записи українських народних пісень: українські тексти вона занотовувала латинськими літерами, тобто звичними для себе зі студій у німецькій школі. У дівочих альбомах, у щоденниках, проте, є записи окремих віршів українських і російських авторів такими ж, як їх подавали тогочасні видання. Приміром, 11 травня 1884 року, глибоко схвильована красою довкілля, дівчина записала свої враження в щоденник німецькою мовою, а щоб краще відтворити власний настрій, хвилювання, уплела в текст перші строфи вірша Т. Шевченка «Закувала зозуленька»: «Тільки дві великі луки відділяють наш садок від лісу, а звідти долинає щебет пташок, кує зозуля, шумлять стрункі ялини й смереки. А ось десь у лісі хлопець грає на сопілці. Тут я її рідко чую, тільки внизу, в долині, сопілку можна часто почути. В мені тоді прокидається глибока туга й смуток, хочу кудись полинути… В садку завше панує святоблива тиша… А тим часом до мене долинає: «Ку-ку, ку-ку, ку-ку». Я тихо сміюся. Мені завше, як кує зозуля, спадає на думку Шевченків вірш:
