Корилла, що довго терпіла образливе ставлення Андзолето і, як узагалі всі ниці натури, була схильна любити саме за презирство до себе та образи, все-таки стала вважати обтяжливою цю згубну пристрасть. Вона все тішила себе надією, що поневолить, приручить цю непокірливу істоту, і з жорстокістю докладала зусиль для цього, приносячи в жертву все; але, переконавшись, що їй ніколи цього не домогтися, зненавиділа його й намагалася помститись йому власними пригодами. Якось уночі, коли Андзолето з Клориндою блукали в гондолі по Венеції, він помітив іншу гондолу, яка обігнала їх на великій швидкості; погашений ліхтар указував, що там відбувається таємне любовне побачення. Він не звернув на це уваги, але Клоринда, що, боячись бути впізнаною, завжди була насторожі, прошепотіла йому:
– Накажи гребти повільно – це гондола графа, я впізнала гондольєра.
– У такому разі її треба наздогнати: мені хочеться довідатись, якою зрадою граф платить сьогодні за твою.
– Ні! Ні! Повернемо назад! – наполягала Клоринда. – У нього такий зіркий зір і такий тонкий слух! Не будемо йому заважати.
– Гей, налягай на весла! – крикнув Андзолето своєму гондольєрові. – Я хочу наздогнати оту гондолу, попереду.
Незважаючи на жах і благання Клоринди, наказ цей був миттєво виконаний. Обидві гондоли майже торкнулись одна одної. І в цю хвилину до вух Андзолето долинув погано стримуваний сміх.
– Прекрасно! – сказав він. – Справедливість перемагає! Це Корилла насолоджується вечірньою прохолодою з паном графом!
Із цими словами Андзолето скочив на ніс своєї гондоли і, вихопивши з рук гондольєра весло, став посилено гребти. Як оком змигнути він наздогнав графську гондолу й зачепив її. Тут, чи тому, що серед вибухів сміху Корилли він почув своє ім'я, чи на нього найшло божевілля, він голосно мовив:
– Люба Клориндо, ти, безперечно, найкрасивіша, найобожнюваніша жінка у світі.
– Я щойно це саме говорив Кориллі, – промовив граф, показуючись із-під навісу своєї гондоли й надзвичайно невимушено наближаючись до сусідньої. – А тепер, коли наші прогулянки завершено, ми, як чесні люди, що володіють рівноцінними скарбами, можемо зробити обмін.
– Пан граф відплачує належним чином за мою чесність, – у тому ж тоні відповів Андзолето. – Якщо його ясновельможність зволить, я запропоную йому руку, щоб він міг, перейшовши сюди, взяти своє добро там, де він його знайде.
Невідомо, з яким наміром – можливо, бажаючи виявити своє презирство й познущатися