Коли він прийшов, Консуело у своєму чорному платтячку сиділа за столом, така ж, як завжди: в її погляді та в усій істоті її відчувалися спокій, доброчесність. Зі звичайною радістю вона кинулася йому назустріч і почала розпитувати із занепокоєнням, але без найменшого докору чи недовіри, як він провів час без неї.
– Я нездужав, – відповів Андзолето, пригнічений усвідомленням свого глибокого падіння. – Пам'ятаєш, я вдарився головою об декорацію – я ще показував тобі слід? Тоді я сказав тобі, що це дрібниці, але потім у мене так розболілася голова, що мені довелося піти з палацу Дзустіньяні – я боявся там знепритомніти – і весь ранок пролежав у ліжку.
– Ах, боже мій! – вигукнула Консуело, цілуючи садно, залишене її суперницею. – Скажи, тобі було боляче? Боляче й тепер?
– Ні, зараз мені набагато краще. Забудь про це. Краще скажи мені, як ти сама повернулася вночі додому?
– Сама? О ні, граф проводжав мене додому у своїй гондолі.
– Так я й знав! – скрикнув Андзолето якимось дивним голосом. – І, звичайно… залишившись наодинці з тобою, чого тільки не наговорив тобі… яких тільки люб'язностей не наспівав!
– А що б він міг сказати мені такого, чого не говорив уже сто разів при всіх? Граф, щоправда, балує мене й, мабуть, міг би розвинути в мені марнославство, якби я не остерігалася цього пороку… До того ж ми не були з ним наодинці: мій добрий учитель теж захотів провести мене. О, це чудесний друг!
– Який учитель, який чудесний друг? – перепитав неуважливо Андзолето, вже заспокоївшись і думаючи про інше.
– Як який? Та Порпора ж, звичайно! Про що це ти раптом замислився?
– Я думаю про твій учорашній тріумф. Звичайно, і ти думаєш про нього?
– Присягаюся тобі, менше, ніж про твій!
– Про мій! Не знущайся наді мною, мила Консуело! Мій успіх був такий жалюгідний, що більше нагадував провал.
Консуело навіть зблідла від здивування. При всій своїй дивній витримці вона була недостатньо холоднокровна, щоб оцінити різницю між оплесками, що випали їй і тому, кого вона любила. При таких