Форестьє, розлігшись на подушках, сміявся, пив, їв безперестанку і прикидав часом таке грубе й цинічне слівце, що дами, вражені формою, й для форми ніяковіли на дві-три секунди. Пустивши якогось масного дотепа, він додавав:
– Чудово, діти мої. Якщо й далі так триватиме, то наробите дурниць.
Подали десерт, потім каву, і лікери влили в збуджені голови ще важчого й гарячішого хвилювання.
Пані де Марель, як і заявила перед обідом, була п’яна й визнавала це по-жіночому весело, балакучо й граційно, прикидаючись, на втіху гостям, ще п’янішою, ніж насправді була.
Пані Форестьє вже мовчала, може, з обережності, й Дюруа, почуваючи себе надто збудженим та боячись схибити, теж дуже вправно себе стримував.
Закурили, і Форестьє зненацька закашлявся.
Страшенний напад кашлю рвав його горло, обличчя йому почервоніло, він задихався, притискуючи до рота серветку. А коли напад минувся, обурено пробурчав:
– Не про мене ці забавки, яке безглуздя!
Увесь настрій його зник від невідступної думки про страшну недугу.
– Ходімо додому, – сказав він.
Пані де Марель подзвонила прислужника й запитала рахунок. Його негайно подали. Вона спробувала читати, але цифри крутились їй перед очима, й вона передала папірця Дюруа:
– Слухайте, платіть за мене, я нічого не бачу, п’яна дуже.
І кинула йому до рук гаманця.
«Разом» виносило сто тридцять франків. Дюруа переглянув і перевірив рахунки, потім дав дві кредитки, взяв решту й спитав тихо:
– Скільки лишити на чарку?
– Скільки хочете, не знаю.
Він поклав на тарілку п’ять франків і віддав молодій жінці гаманця.
– Дозвольте провести вас? – спитав він.
– Дуже прошу. Я не годна потрапити додому.
Попрощавшись із подружжям Форестьє, Дюруа опинився на самоті з пані де Марель у кареті.
Він почував її близько коло себе, замкнену разом з ним у чорній скрині, яку коли-не-коли освітлювали зненацька газові ріжки з пішоходів. Почував крізь рукав теплінь її плеча, а не знав, що казати, зовсім не знав, бо владне бажання схопити її в обійми паралізувало йому розум.
«Якщо зважусь, що вона тоді?» – думав він. Спогад про сороміцтва, за обідом говорені, підбадьорював його, а острах перед скандалом стримував.
Вона теж мовчала, нерухомо відхилившись у своєму кутку. Він подумав би, що вона спить, якби очі її не блищали раз у раз, коли промінь світла падав у карету.
«Що вона думає?» Він добре тямив, що говорити не можна, що слово, одно слово, урвавши тишу, може зіпсувати все; але сміливості йому бракувало, сміливості на раптовий і грубий вчинок.
Зненацька вона поворухнула ногою. Від цього ледве примітного руху, короткого нервового руху нетерплячки, а може й поклику, його дрожем пройняло з голови до