Потім пішов до редакції.
Форестьє зустрів його холодно, як зустрічають своїх підлеглих.
– А, це ти, дуже добре. Якраз справи для тебе є. Почекай хвилин десять. Спочатку роботу кінчу.
І взявся до початого листа.
По другий бік великого столу сидів присадкуватий, блідий чоловічок, брезклий, грубезний, лисий, з білим блискучим черепом, і писав, уткнувши носа в папір через велику короткозорість.
Форестьє спитав його:
– Скажи, Сен-Потене, коли ти підеш інтерв’ювати наших добродіїв?
– О четвертій.
– Візьмеш із собою ось молодого Дюруа та втаємничиш його у своє ремесло.
– Гаразд.
Потім, звернувшись до приятеля, Форестьє додав:
– Приніс далі про Алжир? Сьогоднішній початок мав великий успіх.
Дюруа нерішуче пробурмотів:
– Ні, думав, що ввечері встигну… така сила справ… я не міг…
Той незадоволено знизав плечима:
– Коли й далі будеш такий точний, то лихо твоєму майбутньому. Вальтер розраховував на твою статтю. Я сказав йому, що буде назавтра. Коли думаєш, що тут тобі гроші дурно платитимуть, так помиляєшся.
Потім, помовчавши, додав:
– Треба кувати залізо, поки гаряче, сто чортів!
Сен-Потен підвівся:
– Я готовий, – сказав він.
Тоді Форестьє відкинувся на стільці, прибрав майже урочистої постави, даючи вказівки, і сказав, звертаючись до Дюруа:
– Так от. У Парижі вже два дні пробувають китайський генерал Лі Ченгфу, що спинився в «Континенталі», та раджа Тапозагіб Рамадерао Палі, спинився в «Брістолі». Ви візьмете в них інтерв’ю.
Потім звернувся до Сен-Потена.
– Не забудь головних пунктів, що я тобі зазначив. Запитай генерала й раджу, якої вони думки про поведінку Англії на Далекому Сході, про колонізаційну й метропольну систему та про їхні надії на втручання з боку Європи, зокрема Франції.
Він замовк, потім сказав кудись убік:
– Крім того, читачам надзвичайно цікаво було б знати, що думають у Китаї та Індії про ці справи, що зараз хвилюють нашу громадську думку.
І додав для Дюруа:
– Пильнуй, як робить це Сен-Потен, з нього чудовий репортер, та вчись, як треба вивідувати все в людини за п’ять хвилин.
Потім знову поважно взявся до писання з видимим бажанням визначити межу та показати місце своєму давньому товаришеві й новому співробітникові.
Коли вийшли з кімнати, Сен-Потен засміявся й сказав Дюруа:
– От штукар! Морочить нас. Ніби ми його читачі.
На бульварі репортер спитав:
– Може, вип’ємо чого?
– Залюбки. Така спека.
Вони зайшли до кав’ярні й замовили холодного питва. І Сен-Потен пустився в розмову. Розповідав про всіх і про газету з безліччю цікавих подробиць.
– Патрон? Справжній жид! А жида, знаєте, не переробиш. Що за раса!
І розповів про його дивну скупість, властиву синам Ізраїлю, про шагову