Очевидно, П. Христюк добре розумів, що саме повернення в Україну на умовах, висунутих більшовицькою владою, було компромісом. Неминучими були й інші, наступні компроміси. Одначе він приймав їх в умовах тодішньої партійно-державної лінії на «українізацію», яка для нього на практиці означала дерусифікацію.
З весни 1923-го до 1925 р. П. Христюк працював інспектором Українського банку.
За активного сприяння О. Шумського П. Христюк одержав призначення до Державного видавництва України, де, як член правління, чимало зробив за три роки для поширення, популяризації українського письменства. Та й сам займався науково-публіцистичною діяльністю. У 1925 р. вийшли друком його розвідки «1905 рік на Україні» і «Соціальні мотиви творчості М. Хвильового», кілька видань витримала його праця «Нарис історії класової боротьби та соціалізму» (в 3-х частинах). Він був також автором розвідок «Селянські виступи та війни», «Письменницька творчість В. Винниченка» (вийшла у видавництві «Рух» 1928 p.), «Домарксистське освітлення творчості Квітки» (1928), «Дві книжки» (вийшла у журналі «Червоний шлях» 1929 р.), «Про роман Смолича» (1930), «Літературознавчий метод професора Дорошкевича» (1931), «Образ нової жінки в сучасній літературі» (1931) та багато інших, частину з яких було підписано псевдонімом П. Костенко.
Звичайно, між П. Христюком – автором «Заміток і матеріалів до історії Української революції» і автором названих вище та інших праць є велика різниця. Останній постає людиною, змушеною постійно співвідносити свої думки і висновки із тією політико-ідеологічною системою координат, в якій доводилося існувати. Однак частина праць, підготовлених в умовах УСРР, також не побачила світ, залишилась в рукописах.
Його виступи в пресі далеко не всім подобались. Особливо це стосувалось позитивних рецензій про творчість «ваплітянців» (зокрема, М. Хвильового та Г. Епіка). А у зв'язку з публікацією у журналі «Вапліте» (1927, № 5, с 194—203) статті П. Христюка «Розпеченим пером» вибухнув скандал, після якого йому не лише пригадали «націоналістичне минуле», а й почали стверджувати, ніби він ідеологічно спрямовує ВАПЛІТЕ.
У такій обстановці ВАПЛІТЕ невдовзі ухвалила резолюцію про саморозпуск, а П. Христюк у грудні 1928 р. змушений був залишити ДВУ і перейшов на роботу до народного комісаріату фінансів.
1931 року П. Христюк перейшов на роботу до Інституту літератури імені Т. Шевченка на посаду наукового співробітника.
Одночасно він був секретарем журналу «Літературний архів». Та попрацювати йому тут довго не довелось: у березні 1931 р. він був заарештований за обвинуваченням в участі в «контрреволюційній організації, яку пізніше буде названо Українським національним центром – УНЦ.
7 лютого 1932 р. Павло Оникійович