Татар було вп’ятеро більше, вони оточили козаків з усіх боків, пильнуючи, аби жоден не сховався в білій хурделиці. Сліпив очі сніг, іржали коні, брязкали сагайдаки й стремена, але, опріч того, не чулося нічого – жодного людського поклику чи стогону. Вимахували списи й клювала, коні без вершників бігали довкола тісного, згарцьованого копитами тирла. Стояв січневий мороз, скипень, з коней і людей валувала пара; шаблі нагрілися, сніжини танули на них і збігали струмочками навпіл з кров’ю. Козаки спробували прорватися, але їх збили й не дали після того скупитися і стати спина до спини. Кілька разів злітав у повітрі аркан, але, обдурений віхолою, падав у порожнечу. Козаки боронилися запекло, навіть уже збиті з коней, посічені, не випускали з рук шабель. Сніг під їхніми ногами підпливав червоною кип’ячкою, кінські копита перемішували його в кашу, що одразу замерзала.
Коли підскакав калга-солтан, усе було скінчено. Дзямбет-Гірей оглянув побоїсько й суворо та гнівно напосівся на чауша – величезного воїна з налитими кров’ю очима, який важко дихав і довго не міг увіпхнути в піхви шаблю. Баранячий кожух на лівому плечі татарина був розрубаний, по гриві гнідого бахматого коня збігала кров й запікалася на шиї – татарин, рятуючись від удару, підняв коня цапки, ховався за його шиєю. Двоє спішених татар вели своєму ватагу спійманого звіздочолого козацького коня, що дурів од волохатих кожухів та чужого запаху, рвався з чіпких рук.
– Чому з кожного випустили кров і душу? Чому не взяли жодного живцем? – Калга-солтан тиснув тонконогою кобилою гнідого бахматого, що вже хитався.
«Язик» їм був потрібен конче. Вони пробивалися у снігах майже наосліп, дедалі більше ризикували – наткнутися на укріплений козачий форпост, який не зможуть одразу скурати, й козаки подадуть знак своїм.
Чауш лупав обліпленими сльотою повіками, затискував правою рукою розрубаний на плечі кожух. Він або був оглушений і ще не прийшов до тями, або не хотів відповідати.
– Вони не давалися, – обізвався піший татарин, гаркаво, по-ногайськи вимовляючи слова, й калга ледве розчовпав, що той каже. – Ми перед цим одного знайшли. Замерзав, ледве одтерли.
– Де він? – запитав Дзямбет-Гірей.
Кілька чоловік кинулись у бур’яни, – вони, либонь, забули за бранця. Полонений лежав там, де вони його кинули перед початком бою, – під кущем буркуну. В нього були зв’язані руки й ноги. Одяг і обличчя вже притрусив сніг.
Один татарин повернув полоненого горілиць, інший підібраною під ногами козачою шапкою обтер обличчя. Калга-солтан нахилився з сідла. Бранець був молодий і гарний. Довгасте худе й виснажене обличчя, чорний вус, чорні розлетисті брови. Проте одяг вельми пошарпаний і не схожий на козачий. Може, й не козак