– Ану, читай.
Гнат Убогий, просунувши й собі голову, знайшов відозву Раднаркому Донецької республіки на першій сторінці.
– Почитаємо. «Ворог біля воріт столиці… Революція кличе, революція вимагає – до зброї! До прапорів! Хай у ці дні всі виконають свою повинність до краю, хай раби й боягузи посоромляться зі своєї підлоти… Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!»
– Інтересна газетка.
– Чого ж ти зостався? – ущипливо запитав Варивода. Його лиса голова була схожа на жовту диню.
– Тебе не спитав! – огризнувся Убогий.
– Пожалуйста, пожалуйста, – іронізував Варивода, обмахуючи з лисини густий піт. Зсередини кашкета виходила пара. – Ваші ж кличуть нести голови. Може, ще не остогидли фронти!
– Так це про вас тут і згадують! – сказав, підморгуючи до гурту, Семен Сухий.
– Де? – не зрозумівши його, спитав Варивода, все ще орудуючи хусткою.
– А ось: «Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!»
Серед шахтарів розлігся регіт. Штейгер злими очима обвів присутніх і, не знайшовши собі підтримки, шмигнув із крамниці.
– Викусив!
– Аж ноги заплітаються!
Крамар був збентежений. У нього залишилося цієї газети ще кілька примірників.
– Та ти не ховай її, дурню, – сказав Гнат Убогий. – Роздай німцям, може, й серед них знайдеться порядна людина, і німці не всі однакові, прочитає й подумає, які вони тут бажані.
Хтось приніс звістку, що Моренкові солдат прострелив ногу.
– Скалічив на все життя хлопця.
Це викликало серед шахтарів обурення: хоч би було за що!
– Оце в них така культура?
– А треба уважати німецького солдата, – сказав Задоя, – раз запросили.
– Ти запрошував, так і уважай, коли тобі хочеться!
Надвечір до крамниці під'їхав критий брезентом грузовик, з якого визирали німецькі солдати в м'яких кашкетах з ґудзиками посередині.
– Везуть, везуть! – зарепетував Задоя. – А що, не я казав? Це такий народ, що не обдурить. Я перший у черзі.
Тим часом зайшло троє солдатів. Вони мовчки оглянули крамницю і, не звертаючи уваги на намагання крамаря розпитати, чого їм треба, почали виносити сало, смалець, ковбаси й мануфактуру. Полиці засвітили ребрами. Один із солдатів у великих опуклих окулярах написав щось на клаптику паперу і з посмішкою на білявому обличчі сказав:
– Полюшайт фон дивізіон.
Крамар і тепер хотів вдячно кивнути головою, але Гнат Убогий розсміявся:
– Після дощика в четвер!
– Не сьогодні, так завтра привезуть, – розгублено твердив Задоя.
Увагу тих, що були в крамниці, привернув крик на вулиці. Репетував селянин на возі, запряженому сірим жеребцем. Двоє німецьких солдатів, вхопивши за вуздечку коня, силкувалися спрямувати його під паркан, а селянин, хльоскаючи його по гладких крижах віжками, звертав на дорогу. Молодий жеребець, затятий вудилами, здригаючись від ударів, ставав на дибки й крутив воза на місці. Підбіг третій солдат і схопив у свої руки