– Стій, хулігане, стій!
Та штуковина коштувала цілий статок.
Після того кожен із нас випробував її на плиті. Їздила вона так собі. Чесно кажучи, своїх грошей вона не вартувала.
6
Усе це ввійшло у звичку. Я вже не міг змінитися. До дванадцяти років у мене не залишилось жодного шансу зненацька стати добропорядним громадянином, необхідним суспільству. Усі без винятку місцеві хлопчаки обрали той самий шлях, що і я, і не збиралися з нього сходити. Нас треба було позбавити свободи, всього, що ми мали, розлучити один з одним, мабуть, а ще… Та ніщо не допомогло б. Довелося б перепрограмувати нас повністю, як стирають жорсткий диск комп’ютера. Але ми не машини, і ніхто не міг собі дозволити користатися нашою зброєю, тобто силою, вільною від законів і меж.
Ми дуже рано зрозуміли, як працює цей світ. Париж, Вільє-ле-Бель чи Сен-Труфіньйон-де-ля-Крез – де б ми не жили, всюди точилася та сама боротьба: ми, дикуни, супроти цивілізованого суспільства Франції. Нам навіть не доводилося боротися, щоб зберегти свої привілеї, адже в очах закону ми були дітьми, що б не робили. Тут дитину обов’язково вважають вільною від відповідальності. Їй знаходять всі можливі відмазки. Гіперопіка, недоглянутість, зіпсутість, бідність… Моя відмазка – цитую – «травмований, бо покинутий».
Вступаючи до шостого класу колежу Ґійома Аполлінера в 15-му окрузі, я вперше проходив психолога. Шкільного психолога, ясна річ. Його стривожила моя історія, в якій уже було чимало причин для відрахування та не надто хвалебних відгуків від учителів, і він забажав познайомитися зі мною.
– Абделю, ти живеш не з рідними батьками, правильно?
– Я живу в дядька й тітки. Але тепер вони мої батьки.
– Вони стали твоїми батьками, коли тебе покинули рідні батьки, правильно?
– Вони мене не покинули.
– Абделю, коли батьки перестають піклуватися про дитину, вони її покидають, правильно?
Довго він біситиме своїм «правильно»?
– Кажу вам, вони мене не покинули. Вони довірили мене іншим батькам, от і все.
– Це називається «покинути».
– У нас – ні. У нас так роблять.
Психолог зітхає у відповідь на мою впертість. Я вирішую трохи змилуватись, щоб він відстав.
– Мсьє, не хвилюйтеся за мене, усе гаразд. У мене немає травми.
– Та ні, Абделю, є, звичайно, є!
– Ну, якщо ви так кажете…
У чому немає сумнівів, так це в тому, що ми, діти ашелемів, жили в несвідомості. Ми ніколи не отримували достатньо сильного сигналу, аби зрозуміти, що стаємо на слизьку стежку. Батьки нічого не казали, бо не знали, що сказати, і навіть якщо вони не схвалювали нашої поведінки, то не мали змоги протистояти. У більшості магрибців і африканців дитина здобуває той досвід, який їй заманеться, аби лише це було безпечно. От і все.
Повчання залишалися тільки словами, до діла ніхто