Після студеного повітря надворі тутешня спека діяла як ляпас. Вестові защипало очі й задряпало в горлі від їдкого диму. Гамір у цьому вузькому приміщенні був страхітливий. Рипіли та хрипіли міхи, дзенькали по ковадлах молоти, розсипаючи дощем сердиті іскри, у барилах із водою люто шипів розпечений до червоного метал. Сюди було напхом напхано людей, що пітніли, охали й кашляли. Їхні змарнілі обличчя наполовину освітлювало жовтогаряче сяйво ковальських горен. Справжні дияволи в пеклі.
– Ану припинили роботу! – проревів Лорсен. – Зупиніться й шикуйтеся!
Поволі відклавши інструменти, люди невпевнено, незграбно, гамірно пішли вперед ставати в шеренгу, тим часом як за ними стежили з тіней четверо чи п’ятеро практиків. Шеренга вийшла обідрана, зламана, згорблена і смутна. Двоє присутніх мали кайдани не лише на щиколотках, а й на зап’ястках. Вони аж ніяк не були схожі на вирішення всіх проблем Веста, але він не мав вибору. Більш нікого тут не було.
– У нас відвідувач із зовнішнього світу. Розказуйте, полковнику.
– Мене звати полковник Вест, – прохрипів він надтріснутим від колючого повітря голосом. – За десяток миль дороги звідси стоять табором десять тисяч вояків під командуванням кронпринца Ладісли. Нам потрібні ковалі. – Вест прокашлявся та спробував заговорити голосніше, не викашлявши при цьому легень. – Хто з вас уміє обробляти метали?
Ніхто не заговорив. Люди повитріщалися на своє потерте взуття чи босі ноги, час від часу поглядаючи скоса на сердитих практиків.
– Не бійтеся. Хто вміє обробляти метали?
– Я, сер.
Із шеренги вийшов один чоловік, брязкаючи кайданами на щиколотках. Він був худорлявий, жилавий і трохи згорблений. Коли на його голову впало світло ламп, Вест мимоволі скривився. Чолов’яга був спотворений жахливими опіками. Один бік його обличчя являв собою скупчення синювато-багряних, неначе трохи розплавлених шрамів, на ньому не було брови, а шкіра голови була всіяна рожевими лисинами. Другий бік був не набагато ціліший. Цей чоловік узагалі майже не мав обличчя.
– Я можу працювати з горном, а ще трохи повоював у Гуркулі.
– Добре, – пробурмотів Вест, відчайдушно намагаючись проковтнути жах, викликаний його зовнішністю. – Як тебе звати?
– Пайк.
– Пайку, тут хтось іще вправно працює з металом?
Обпечений чоловік почовгав і подзеленчав уздовж шеренги, витягаючи людей уперед за плечі, тим часом як комендант стежив за цим, із кожною секундою суплячись дедалі сильніше.
Вест облизав сухі губи. Важко було повірити, що він міг так швидко перейти з такого жахливого холоду в таку жахливу спеку, та ось він тут і почувається як ніколи незатишно.
– Інквізиторе,