Святослав (укр.). Семен Скляренко. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Семен Скляренко
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Историческая литература
Год издания: 2007
isbn: 978-966-03-46-54-3
Скачать книгу
всі встали й вийшли.

      Тільки княгиня на якийсь час лишилась у стравниці.

      – Малушо! – покликала вона.

      Малуша стала перед нею.

      Княгиня Ольга подивилась на дівчину, на чудове її обличчя, вкрите гарячими рум’янцями, темно-карі очі, окинула поглядом гнучкий, тонкий її стан, тугі груди, дужі руки.

      – От і немає Ярини, – промовила княгиня. – Що ж, Малушо, будеш тепер ти мені допомагати. Зайди до мене в терем, у світлицю, скажу, що маєш робити.

      2

      Після смерті Ярини княгиня Ольга якийсь час тримала ключі в своїх руках. Припоручати їх комусь із своїх родичок не хотіла – завидющі всі вони, жадібні, тільки й думають, як би щось привласнити. Дати ключі комусь із дворян боялась: молоді, ті самі, може, побояться, так інші за їхньою спиною все розтягнуть.

      А добра в княгині було багато. Що б вона була за княгиня, коли б його не мала! Діди й прадіди її, що сиділи на Київському столі – а княгиня Ольга по закону вважала себе їх спадкоємицею, – не одразу зібрали це добро, кров’ю здобували його в далеких походах, спотружались, встановлюючи уклад і даючи лад своїй землі. Та навіть її чоловік, князь Ігор, беручи дань з деревлян, за це поліг.

      Княгиня Ольга теж брала дань, пізніше поставила уроки й устави. Київський князь – глава племенам і землям, він заступник всіх людей перед богом, він і воєвода, коли хто нападає на Русь.

      Але щоб тримати лад у землях, бути готовим одбити ворога, якщо він посягне на Русь, годувати, поїти й одягати дружину, будувати город, ставити сторожу, ще й складати богам жертву – для цього київському князеві треба було мати багато добра, він мусив бути багатшим від інших князів.

      Знамена княгині Ольги стояли на багатьох і багатьох полях понад Дніпром і Десною, знаменом її перетесано було багато лісів, її гони були на ріках, перевесища в лісах. А крім того, мала вона й княжі двори, весі, – багато тіунів княгині Ольги трудилися, щоб взяти з всього цього князеві – княже, а собі – своє.

      Немало багатств і скарбів було й на Горі – в світлицях, палатах, клітях, коморах, скотниці княжій. Треба ж було княгині тримати в руках ці багатства.

      І навіть ставши християнкою, Ольга не змінила своїх переконань. Адже Христос говорив: «Богові – боже, а князеві – княже», він благословляв багатство й захищав убогих.

      Княгиня багато свого багатства довіряла ключниці Ярині. І як їй було не довіряти: прожила Ярина весь свій вік на Горі. Робою туди прийшла – ключницею стала. Знала вона князя Олега, колихала Ігоря, Ольгу зустріла ще замолоду. І все берегла, стерегла, як справжня господиня.

      Коли Ярина померла, зайшла княгиня до її хлівини, біля тіла постояла (як не кажи, а прожила в цій хлівині Ярина, служачи князям, більше як півста літ), а тоді відкрила ляду її скрині.

      Ні, такої ключниці, як Ярина, вже не матиме Ольга. У скрині її не було ніяких скарбів. Тільки звичайні сорочки, кілька спідниць, дещо з теплої одежі та ще два сувої полотна, які Ярина виткала власними руками.

      – Візьміть полотно в кліті.

      Княгиня дуже уболівала за Яриною. А тоді взяла собі в помічниці Малушу.