Андрій мріє, щоб його поранило. Над нами водно посвистують кулі, вцілить якась – і місяць шпиталю. А як уб'є, то ще краще. Хай ясний шляк трафить таке життя…
Ми вкопалися у глибокий сніг, вистелили смерековим гіллям дно окопу і днюємо й ночуємо у тому барлозі.
Гарматні стрільна розриваються усе ближче до наших окопів. Російська артилерія пристрілюється. Коли стрільно влучає в окоп, то сніг змішується з кров'ю і людськими тельбухами. На ворожому боці діється те саме, бо й наші гармати б'ють.
Відступати назад не можна: позаду залягли мадярські польові жандарми із зарядженими скорострілами.
Андрій сидить на смеречині, спершись спиною об стіну окопу, й тихо співає пісню. Може, щойно склав її?
В горах грім гуде, хоч зима паде,
Землю зорали гранати.
Дрижить земля, дзвенить луна,
Стогнуть ранені Карпати…
Він всуває мені в кишеню шинелі складений учетверо листок паперу.
– Якщо загину, а ти повернешся до Коломиї, знайди Ірку Стромецьку і віддай їй цього листа.
Нині увечері нам роздали білі плащі. Завтра йдемо в атаку. Бо війна – війною…
Настав нарешті дев'ятий день нашого відпочинку. Завтра прилетить вертоліт.
З самого ранку в настрої моїх друзів відчулася радикальна переміна – так, ніби ми не з доброї волі вибралися сюди, а якась зла сила заслала нас відбувати покару.
Я розумів: разом із загибеллю тих нещасних куріпочок відпочинок для нас закінчився. Кожен бажав якнайскоріше дістатися додому, забути прикрий випадок, назавжди викреслити з пам'яті призвідцю смерті птапіат і ніколи більше з ним не зустрічатися. А тому радий був, що не розкрив перед товаришами секрету, хто ж такий насправді домоуправ Пеньков, бо тоді б зафіксувався він у їхній пам'яті надовго. Не вартий цього…
Так думав я, а думаючи, картав себе за те, що стільки років ношу в собі мстиве почуття кривди, бо врешті-решт зла він мені жодного начебто й не заподіяв. Був опером – і що з того: не був би він, то інший, може, й гірший, жорстокіший; а в цього стільки провини, що мав нас за «ворогів народу» і згідно з цим переконанням належно ставився до в'язнів. Після кривавого придушення страйку в зоні табору Сорок другої шахти до особливих репресій не вдавався: когось там посадив на кілька днів у «шізо»[21], списував з ініціаторів страйку протоколи – мусив це робити, і тепер я радів ще й з того, що не допустив, аби далеко не злочинний, маловажний у мисливській практиці факт убивства куріпки наклався на сутність його колишньої професії і затаврував винуватця ім'ям убивці. Може, Пеньков не заслужив собі на таку ганьбу?
Мої колеги і я були збуджені і втішені; кожен спаковував у рюкзак свої речі, роздивлявся, чи що не забуто; я складав усе, крім продуктів, бо з самого початку і дотепер мою свідомість точив шашіль непевності: а що коли вертоліт не прилетить упору?
Ми виносили весь багаж на вертолітний майданчик –