– Ви радите нашим синам на випадок революції у Росії повернути зброю проти Австро-Угорщини? – засумнівалася Шубертівна.
– Тільки так.
– А він має рацію, – промовила до мене вчителька й боязко оглянулася: біля печі темніла згорблена постать війта, на сірій плямі лиця блищали білки очей. Шепетюк слухав…
Я донині пам'ятаю слово до слова давні мої розмови із славним сьогодні у світі білоруським письменником Якубом Коласом. Він мав рацію. Та світові події склалися для нас не так, як він передбачав, а так, як мали скластися. Я завжди був фаталістом. І ми з тобою пережили те, що мали пережити. Нині вся правда і неправда вже за нами, усе ми знаємо. А тоді знати не могли. І він не знав, що принесе революція доброго й лихого. Але вірив. Ми ж не вірили. Ми тоді вміли лише мужньо проливати власну кров…
Видужавши, поручик Міцкевич пішов із Пилипівки розшукувати свій полк і свою долю в революції. Залишив мені книжечку поезій «Песні жальбы», яка дісталася тобі від мене у спадок. Розкрий її на сто другій сторінці і прочитай рядки з вірша «Катаржнікі»:
Катаржане-хлебаробы,
Дзеці вескі, поля.
Того бойка з-за худобы
Привела у няволю;
Той с су седом посвариуся,
У того зяць паганы;
Іншьі з братам як дзяліуся,
Заробіу кайданы;
Той за норау свой сярдзітьі,
Ці за лішзк жара…
Гэта цёмны люд забітьі,
Беднаты ахвяра.
Правда цієї поезії стосувалася і нас. Свідком – доля учительки Шубертівни. Та й не тільки її – доля усіх нас.
На мене дивилися з тупою ненавистю й невблаганною жорстокістю очі потвори, вона під моїм різцем ожила, немов пробудилася із зимової сплячки, – існувала поза моєю волею. Я відклав коряжину. Не боявся її, бо мав над нею владу – сам же створив і в кожну мить міг порубати сокирою або ж викинути у вогонь; зло стало мертвим символом, образом, воно було мною переможене, та все одно віяло від коряжини здавна знайомою моторошністю, я повернув її очима донизу й подався до табору, повторюючи в думці слова з вірша, якого нагадав мені батько: «Інший з братом як ділився, заробив кайдани…» А чого я не поділив із своїм братом, батьком, сусідом, я ж іще тоді нічого для поділу не мав, за мене ділилися інші, мені ж довелося брати пай…
Дихав торф'яним прілим запахом білий вечір, дим від ватри, немов поземка, вився над сталевою гладінню озера, тихо й мертво було в тундрі, наче вона заніміла у страху перед недалекими холодами; хоч би якийсь птах подав голос… Ми мовчки сиділи біля ватри, гейби поснули, і прокинулися від голосу ворона, що тричі каркнув неподалік на зчахлій ялиці.
– Повіє незабаром, – промовив Янченко. – Ворон уже позбувся сімейних клопотів і виглядає зиму. Він відлетить останній, наближення пурги розраховує до години. Правда, Вероніко?
– Каррр… –