Віка очікувально дивиться на мене.
– Ти координатор, да?
– Я?! Ні! Свят-свят-свят!
Віддаю їй листочок, і Віка засовує «документ» назад до кишені. Ми знову мовчимо. Віка крутить браслет на руці. Вона думала, що я координатор. А тепер просити в мене, щоб я пред’явив свою анкету, не наважується.
– Їх ще, певно, немає. Координаторів. Певне, завтра з’являться, на відкриття.
Віка мовчить.
– Це ж завтра відкриття? – уточнюю я.
Вона киває.
– Ну, да, – говорить вона з особливою інтонацією, у якій встигаю розгледіти ледь не половину її життєвого шляху. Принаймні ту частину, де вона вперше усвідомила, що назад дороги немає.
Завтра шосте липня, ніч на Івана Купала. Завтра ж – відкриття щорічного шипотського фестивалю. Віка озивається:
– Вони пасуть нас. Зирять у бінокль. Прямо зараз. Сто пудів.
– Хто?
– Вони. Координатори. Придивляються до нас із тобою…
– Та ну. Нахріна їм це? Самі ж нас запросили… Ти, до речі, як дізналася про збіговисько? – питаю, щоби трохи змістити акценти. Від згадки про координаторів мені й самому незатишно.
Віка дивиться у вогонь, ворушить бровами.
– Звідки дізналася? Та подружка одна розказала. Ну, тіпа не подружка, а так, одна дєвчонка знакома. Їй прийшло це мейлом, вона зависала на вашому сайті, і їй приходили різні розсилки.
Я киваю.
– Вона, корочє, тоже з проблємами була, ну, у вас там тільки такі й тусуються. Але їй, – Віка киває, маючи на увазі наш фестиваль, – їй таке не хавається. А я прикололась, я така, люблю всяке інтересне в житті попробувати.
Віка трохи попускається, знімає бар’єр.
– З тим листом – гон. Питала я у піплів, чи хтось чув про подібне. Казали, тіпа шось таке чули, але ніхто нічого конкретно не знає. Ніхто чогось не їздив. Тіпа, деколи такі фішки організовують якісь люди… Семінари, тіпа шоби попустило… – Подумавши, вона докинула: – Може, це якась секта?
– Яка ше секта? – не второпую.
– Ну, запросила нас. Типу, розсилає анкети. «Прочитай сам і передай іншому». Кому вже всьо пофіг, такі вірять і їдуть. А тут зараз нам почнуть якусь хєровину проповідувати, мозги зомбувати.
– Не знаю. Може й таке бути. Треба дочекатися організаторів.
– А ти, до речі, не сектант? – дивиться вона підозріло.
– З чого ти взяла?
– А чого голова побрита?
Я пояснюю, що мені так на голову легше. Тоді думок дурних менше.
Віка недовірливо глипає на мене.
– Дурний, чи шо? – питається, хоча дізнатися про мої звички ще не встигла.
На спині в мене наколка у вигляді монади Джона Ді – ще з часів, коли ми з друзями захоплювалися не тільки прогресивною алхімією, але й творчістю гурту Coil. Приблизно тоді ж я пробив собі губу. Сам. Дома, під трамадолом. Циркулем.
Пропоную попити чогось теплого. Ставлю на вогонь казанок із водою. На небі сходить зірка.
– І все одно. Ти