– Родину маєш? – запитала фурія, ледве тримаючись на рівні пристойності.
– Яку? – грубо перепитав Андрій.
Цього фурії було досить, і вона вибухнула раптом, як бомба:
– Ах ти ж!.. (І пішли дивовижні, карколомні епітети й метафори, й сороміцькі порівняння, й жахливі розпутні образи на зразок: «Ти мені не мотай ниток на…» – далі йшло слово, якого немає в жоднім словнику, і багатоповерхова матерщина, й гістеричний стук кулаком по столу.)
Андрій слухав всю ту зливу понуро – нічого подібного він взагалі ніколи не чув, а тим більше на свою адресу. Він стиснув щелепи й стиснув п'ястуки, розуміючи, що він не мусить давати волю своїм почуттям тут, але то йому дорого коштувало, стримувати себе від прямої й природної, божевільної в своїй прямоті реакції. Але він стримав себе. Слухав гістеричну похабщину далі понуро, а як фурія, задихавшись, закінчила свою ораторію знову тим самим запитанням: «Родину маєш?», відповів гостро й єхидно запитанням на запитання, тоном неприховано зневажливим, менторським:
– Яку родину, я вас питаю? Кожна людина має дві родини: одну батьківську, до якої належить сама, а другу власну, яка їй належить і в якій вона є сама батьком. Яка родина вас цікавить?
На фурію наче хто вилив цебро холодної води, вона стріпнула головою й наставилась на Андрія спантеличено. Почервоніла, її осаджено, як дурочку! По хвилі буркнула грубо:
– Свою власну!..
– Не маю… – процідив Андрій байдуже.
Так от і тривав процес виповнювання анкети. Андрій своїм тоном, своїм презирством, своєю тонкою іронією змішав цю рудогриву з піском. Вона геть позеленіла, вона вже не лаялась, а лише клекотіла всередині й пашіла на Андрія полум'ям, як вогненногривий дракон. Очі її, обведені підозрілими великими синцями, метали блискавки, іскрили страшною злобою.
Андрій дивився на неї й думав: «Ну, брат, придбав же ти собі приятельку!» А Рибалко весь час стояв на своїм місці й злякано переминався з ноги на ногу, він не пустив і пари з уст.
Нарешті виповнювання анкети скінчилося. Фурія звеліла Рибалкові кинути лантух і валізу в куток і йти з Андрієм геть, чекати десь там, а сама зняла рурку настільного телефону…
– Фу-у, – зітхнув Рибалко, не втримавшись, коли вони вийшли з кімнати й зупинились у вестибюлі чекаючи. – Фу-у… – І зробив недозволену річ, витер піт долонею