Ще трохи, й, може, це навіть стане найбільшою рушійною пружиною для всіх мільйонів отаких-от хлопців у повстяниках, щоб поривати їх на «великі історичні діла». Бо їх можна рухати ще тільки зненавистю й злобою. Злобою поривати й до героїки. Колись вони, ті мільйони, рухалися вогнем кличів про братерство й любов, але ті часи давно минули. На тім місці, де була колись віра в ті кличі, витворилася застрашлива порожнеча, а над тією порожнечею має ще якусь силу впливу лише глибока, несвідома, тяжка злоба. Сліпа, нищівна злоба на все, аж до себе самих включно.
На дверях старшина зупинився. Повернувся й, щось згадавши, зробив знову два кроки всередину:
– Всі місцеві? – спитав у лежачих людей, у всіх разом.
– Ні, – відповів хтось. – Майже всі не місцеві.
Тут устряв знову Вася-танкіст із наївною іронією:
– Це все жертви фашизму, товаришу старшина!
Старшина єхидно:
– І ти теж?
Вася, зітхнувши:
– І я теж…
Старшина:
– Ну, гей ви, жертви фашизму! Обідали?!
– Ні, – відповів за всіх той самий Вася.
Старшина скривився й процідив глузливо:
– Що ж це ви, поніміли всі, га? Ну чого носи повішали?!.
Хтось зітхнув глибоко й промурмотів – з наміром, очевидно, щось вивідати:
– Та… як поведуть у ліс… то там буде й обід…
– Дурак! – бовкнув старшина й засміявся. Сміявся якийсь час беззвучно, дивлячись на всіх одразу, а тоді промовив:
– То ти, браток, легенько хочеш – отак собі просто та й у ліс! Ні, ще почекай…
Сплюнув і вийшов.
Після того в дверях з'явився якийсь здоровенний гвардієць із «фінкою» і, не зачиняючи дверей, тикнув пальцем на двох лежачих і мовчки поманив їх тим пальцем за собою. Двоє встали й пішли слухняно. Скоро вони повернулися й принесли обід на всіх – кілька хлібин і двоє відер із якоюсь юшкою.
– Роздатчик! – гукнув хтось із сіней у хату.
– Я! – вискочив Вася з-під столу, зголошуючись добровільно до такої ролі, й пояснив: – Бо вони всі не в настроєнії…
Дійсно, всі були «не в настроєнії». Ніхто навіть і не здумав заперечувати таке Васіне самопроголошення, хоч більшість знала з досвіду, що тюремний «роздатчик» – це в тюрмі друга персона після начальника корпусу і перша, як тільки двері за тим начальником корпусу зачиняються. Але сьогодні – «яке то все має значення!», коли тут справа якихось хвилин, найбільше годин…
Таким чином Вася-танкіст став роздатчиком, що було цілком справедливо, бо роздатчик із Васі був фаховий.
Перенісши діяльність із-під столу на стіл, Вася миттю вправно розділив увесь хліб на тридцять рівних пайок і роздав усім за принципом солдатського й арештантського «щастя»: один одвернувся від столу й виконував ролю сліпої долі; на запит Васі «кому?», тая «доля» тикала пальцем на того, кому вона прирікала невидиму пайку, – «цьому!», і так далі.
Хліб узяв кожен, але від обіду майже всі відмовились: «Який тут обід? Хіба до обіду тепер?»
Ну