Соломон прийшов, мов із хреста знятий, зовсім розгублений і зовсім тверезий.
В нього все тіпалось – плечі, коліна й щелепи. А очі… Власне, по очах і було видно все сум'яття, весь справжній хаос його душі.
Зігнувшись у три погибелі й тремтячи, Соломон сів на брилу над Авраамом та Ісааком і почав крутити цигарку, розсипаючи махорку. Максим став насупроти нього й так стояв, заклавши руки в кишені свого обтрьопаного пальта. Дивився й чекав.
Соломон марно намагався опанувати собе й цигарку. Та нарешті він таки закурив, глибоко, жадібно затягся й випустив хмару диму, закутавши тією хмарою свою голову. Зітхнув.
– Ну?.. – промовив мляво Максим.
– Що? – прохрипів Соломон.
– Принесли?
Мовчанка, а потім:
– Я вас не розумію, сеньйоре! (Крива посмішка.)
– Обіцяне, професоре!
– А саме?..
– Отакої!.. – Максим скептично свиснув і так само скептично-насмішкувато промовив: – Рятунок, професоре! Ви ж обіцяли принести рятунок. «Геніальний рятунок» для мене.
– A-a… – протяг Соломон байдужісінько, думаючи про своє. – Та то, знаєте… то я був п'яний…
– А тепер?
– А тепер я абсолютно тверезий. – Враз стрепенувся: – І я приніс вам краще! Я таки приніс справжнісінький рятунок. Справжній! Я приніс думку! (Аж захлинувся – не то від диму, не то від внутрішнього збудження.) Розумієте? Нарешті вірну думку! Нову думку, друже мій! І ось… Так, це і є вірний рятунок… для сильних духом.
Соломон уже крутив другу цигарку, хоч перша лежала збоку на камені й диміла, забута. Якийсь чудний і недоречний, незвичайний був він тепер. Максим стояв насупроти нього, розставивши ноги, й мовчав, дивився десь понад головою. А далі промовив тихо:
– Ви ж чудово знаєте, професоре, що ні одна з ваших думок, висловлених за все життя, нових і найновіших, таких, і сяких, і ще інших, нікого й ні від чого не врятувала. І вас самих також, у чому ви, здається, й переконуєтесь.
– Е! – стрепенувся Соломон. – Ця думка – це щось інше. Це квінтесенція! Це резюме. Це все. Все! Генеральний хід, найрішучіший акорд.
– Ну, гаразд… – Максим зітхнув і, не міняючи пози, мовчки постояв, а потім по короткій павзі докінчив тихо: – Гаразд. То давайте вашу думку.
Павза. Потім, замість безапеляційно й з фальшивим патосом та апльомбом забасити, як завжди, Соломон якось знітився, втяг голову в плечі, заклав руки в кишені і, простягти ноги, мовчки вперся поглядом у свої діряві черевики. І, так дивлячись, несподівано тихо, надломано й тягуче так прошепотів:
– Чи варто жити?.. От питання…
– Дійсно, – посміхнувся Максим. – «Бути чи не бути?!» Риторичне питання, професоре, чисто семінаристське.
Соломон знову стрепенувся весь. Захвилювався.