Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник). Роман Іваничук

одягатися. «Оце й усе… І нині, і завтра, і завжди – дрібні радості, які мають принести мені свободу, життєвий смисл і втіху в судну годину…» Був злий на себе, бо знав, що в людей, від яких він утікає, щось є інше, вище, краще, вони борються за те, а він не вміє, а тому глузує з них; сердитий був на жінку – сильну, здорову, яка теж, подібно, як і він, утікає від життя, рятуючись брудною волею; жінка водила за ним пивними очима й мовчала, можливо, й рада була, що не муситиме відробляти всі гроші, і вони обоє тихо розійшлися б, коли б Арсен не сказав:

      – Міцна, як кобилиця, а…

      – А ти! – прошипіла вона, підвівшись на лікті. – Ти не продаєшся? Я ж не раз бачила тебе, красеня з гуслями, у дворах і в шинках. Поглянь на себе, який ти дужий, але не довбеш камінь, не куєш, не шиєш, не копаєш, не воюєш! Я тіло продаю своє, ти ж – душу… А до моєї вам усім зась, бугаї голодні! Та, може, я… Та, може, я за ці гроші сина утримую в Ягеллонському університеті. А ти, що ти із своєї ганьби придбав: вино і курв!

      – Я не мав мами… мене не утримували… – прошепотів Арсен і стиснув до болю повіки. Ілюзія свободи, яку він видумав нині для себе, ураз пропала, усе майнуло йому перед очима, мов перед смертю, – докторські тоги, аудиторії, диспути і жебраний хліб жака, й обличчя дівчини – єдине, яке йому запам'яталося з усіх жіночих облич, постало перед ним і зникло, і в цю мить він уперше відчув, як жорстоко тисне на нього світ лещатами безвиході; він радів, що вивільнився з неволі, а ще дужче впокорився, і тепер пригноблений, загублений, притоптаний повзе по землі, не можучи вдихнути повітря, пил набивається в очі, рот, вуха, і він гине, мов черв, під ним.

      Струснув собою, хміль знову наплив до голови густою патокою, а десь поза нею, зовсім близько, існував світ, який натужувався, щоб скинути з себе задушливий леп покори, але для Арсена він був недосяжний. Хмільна патока гусла, твердла, він застогнав: «Я ж не слимак…» – і звалився на підлогу.

      …Лежав і ніжився на високих подушках, на білих простирадлах, під пухкою ковдрою, його долоню лоскотало чорне волосся, буйне, пухнасте, він гладив його, притискав до подушки, щоб поглянути на лице, брови, очі; Арсен відчув біля себе тепло дівочого тіла, йому хотілося відкинути ковдру й поглянути, і притулитися розпаленим чолом до нього, але руки були кволі й м'які; добрий і щасливий, він міг лише прошепотіти: