Боярин був похмурий, обличчя його не розпогоджувалося після весілля. І все стояла перед його очима Орися у хвилину прощання.
…Відгуляли. Скоморохи сумлінно відробили гривню, заплачену їм ще в Луцьку, – за себе й за Арсена. Орися, видно, відплакала своє раніше, бо за два дні гульби не зронила ні сльозини, хоч би для годиться, – повинна ж сплакнути молода бодай раз; відраділа своє ще в дитинстві і не усміхнулася ні разу, коли відтанцювала з дружками останній дівочий танець, а мала б усміхнутися, бо так повелося на всіх весіллях за давніх часів, не пригорнулася до батька, коли молодий забирав її з дому, – дивувалися гості, бо такого прощання ще не бачили, і не дозволила Адамові взяти себе на руки, коли той хотів, теж за старим звичаєм, висадити на весільний ридван, – відбула Орися своє весілля, наче замість неї присутній був її мармуровий образ: прекрасний і неживий.
«Спасибі, батьку, за хліб-сіль», – сказала, схиливши голову в скупому поклоні.
Здавив сльози Івашко і простягнув руки, щоб востаннє обняти дочку – ще чисту, не торкану, не обніману ніким чужим, але Орися стояла незворушно і холодно дивилася на батька, чекаючи благословення.
А Івашкові умить згадалося, і так бажав він, щоб і Орися про це саме спімнула… Тихий Рогатин у сніговій завії, і баскі коні з гірляндами дзвіночків на кантарах, попід вікна ходять хлопці з вертепом, лунко б'ється коляда об крицеве холодне небо, візник коней пугою лякає, свистять по снігу сани – ідуть Преслужичі до бабки на Острів з кутею. Івашко обгорнув бараницею Параскеву, а мала доня перелізла з маминих колін на батькові, під бараницею тепло, мов у запічку, знайшла розпорку в його шубі, теплими ручками поповзла до шиї, обняла, дихнула у бороду молочним запахом, прошепотіла: «Ти найдужчий у світі».
Орися стояла у стриманому поклоні, а зринуло в пам'яті зовсім інше – таке далеке, мов давній сон або пригода з забутої казки: весняне надвечір'я, а на подвір'ї дударі такої дивної грають, а чорновусий парубок співає про пана Івана, в якого кінь кращий, ніж у короля, в якого лук міцніший, ніж у гайдука…
Івашкові умить почулося ридання дзвонів: на вишитих рушниках несуть олеські земляки домовину, туск крає до безтямного болю серце, несуть на вічний супочинок дружину Параскеву до каплиці святої Катерини, а поруч з Івашком, до його плеча притулившись, ступає Орися і без слів шепоче: «Ти найрідніший мені на світі».
Орися стояла із схиленою головою і бачила чорновусого парубка… Довкола хрести, довкола смерть і небуття, а він до життя її кличе, і вона цілує його, забувши, що поцілунок на цвинтарі приносить закоханим вічну розлуку…
Згадався й Івашкові красень-гусляр, який ось тут, на цьому місці, віддав йому дукат і просив не видавати Орисю за Давидовича. І вдарив у його серце розпучливий плач дочки, коли її спорядили до шлюбу… Івашко глянув на червонощокого, з блідими очима зятя і жахнувся від думки: в цю мить