– Є гроші, – відказав Арсен.
Він був голодний, ковтав рибу великими шматками, запивав міцним вином – хміль швидко п'янив голову. «Десь там п'ють братове за здоров'я молодої», – знову тьохнуло боляче; Арсен не бажав більше цього болю, узяв гуслі, торкнувся пальцями струн і упівголоса заспівав пияцької пісні краківських жаків, яка проголошувала наймудріший сенс життя:
In tabernis quando sumus,
Nescimus, quia est humus,
Ubi multus timet mortem,
Sed pro Baccho mittunt sortem.[15]
У темному куті хтось заворушився, зарипіла лавиця, чиясь постать присунулася ближче до світла, і Арсен побачив перед собою худого, немов мощі, жовтолицього чоловіка, вік якого важко було вгадати. Світло свічки додавало обличчю ще більше мертвецької жовтизни, очі хворобливо блищали, чоловік п'яно похитувався, придивляючись до Арсена.
– Хто ти? – спитав Арсен, обриваючи гру.
– Агасфер… – відказав худий чоловік.
– Агасфер? Але ж ти на єврея не схожий, чому називаєш себе ім'ям Вічного жида-скитальця, який не дозволив Ісусові перепочити у своєму дворі, коли той ішов на Голгофу…
– І ти Агасфер, хоч теж не єврей. Хіба не бурлакуєш? Весь народ наш – Агасфери. А за що покутуємо – чей же давали притулок і ляхам, і уграм, і литвинам…
Худий чоловік похитував головою і говорив тихо, ніби до себе самого:
– І ти у Вавілон прийшов. А навіщо? Бог тут давно сплутав усі язики, а русинський з'їв. Ага, ти думаєш, що знаєш мову, яку розуміють усі, – музику. Ха-ха!.. Ти ж іще не чув про новий артикул, який видав краківський біскуп… «Не причащати святими тайнами комедіантів, котрі волочаться по корчмах, – велить він. – Лише тих, які розпогіднюють чола королям, князям і магнатам, – тих причащати і щедро платити за працю». А ти гадав, що твою мову зрозуміють усі… Ні-і, тебе ще вчитимуть, сім куп віників поламають дидаскали на твоїй спині, поки ти заговориш по-їхньому. Чи, може, уже умієш говорити зрозумілою панам мовою?
– Не второпаю, про що ти…
– Второпаєш… Я теж гадав, що володію зрозумілою для усіх вавілонян мовою – фарбами на полотні. Але мене вигнали з цеху, бо я не хотів більше вельможам чола розпогоджувати, хоч раніше робив це залюбки. Хіба не я розписував спальню короля Ягайла у Краківському замку?
– Хто ж ти? – нахилився через стіл Арсен. Йому здалося, що він бачив колись цього чоловіка.
– Я покутник. Небіжчик, який за життя допустився гріхів, а на тому світі не має спокою. Я – на тому світі. Дитина, що вдарила маму в груди, стає покутником. Ситий багач, який взяв у бідного шматок хліба, – теж. Піп, которий узяв гроші, а служби не відправив. А за що я? Пику архієпископа намалював без лжі!.. Ха-ха… – Він, не питаючи, схопив Арсенів кухоль і спорожнив його до дна.
– Слухай, чоловіче, – простягнув до нього руку Арсен. – Ти не знаєш, бува, майстра Симеона