Старець хрипко засміявся, вишкіривши пеньки зубів.
– Ходи разом з нами, – сказав, – на наші чесні заробітки…
Арсенові очі заяріли, він у нестямі підвів руку, щоб ударити старого, але затримав кулака: біла старцева борода кучерявилася аж до пояса, і був він схожий на біблійного святого.
– Хай Бог тобі простить за те, що на каліку замахнувся, – прошепотів жебрацький отаман, – я зла не запам'ятаю. Коли біда тебе постигне, шматком прошеного хліба поділюся…
Кивнувши ватазі високим ціпком, він пішов попереду, правий рукав сірячини метлявся на ходу; за ним побрели сліпці, підвівши голови до неба, подибав високий, мов обчімхана від гілок тичка, безрукий дідуган, більше десятка калік побрели дорогою до мосту.
Мовчала скомороша братія, довго дивився Арсен услід жебракам, у душі відтавала лють, переливаючись у терпкий смуток.
Із задуми вивів його веселий передзвін: з брами стрімко виїхали залубні, запружені парою гнідих коней. Спинами до візника сиділи боярин у бобровій шубі та дівчина у білому кожусі й гарячій шалевій хустині.
Орися побачила Арсена і, простягнувши руку, скрикнула:
– Гусляр! Гуслярі, тату… – стишилася знічена.
Та Івашко Рогатинський, заглиблений у свої думи, не чув доччиного вигуку.
Осташко вертався Бродівською дорогою до Олеська. Першу ніч заночував у корчмовому заїзді біля Жидичина, а вранці пішов далі. Почував себе до краю втомленим і скрушно думав, що закінчились, напевно, для нього світові мандрівки, хоч віком він і не старий.
А перша випала йому навесні 1412 року. Тоді-но польський король Ягайло у своєму католицькому запалі перед гнезненським примасом і краківським єпископом перевершив сподівання своїх душпастирів. Він наказав викинути з перемишльської православної кафедральної церкви руські гроби, посвятив її в католицьку і, прибувши до Львова, призначив католицьким архієпископом Яна Одровонжа.
Вчинивши таке богоугодне діло, король вирушив у Городок на лови, а львівський і руський староста Пйотр Одровонж, брат архієпископа, виселив за межі міста цехових майстрів – тих, які не захотіли хрестити своїх дітей у костьолі.
Серед них опинився і дзигармістр Онисим, батько Осташка. Притулився він з багатолюдною сім'єю у напіврозваленій халупі на Підзамчі. Батько й сини ходили на заробітки то до млина на Збоївськах, то до осадників у Замарстинів і Голоско, мама із старшими доньками мила посуд у корчмі «Брага» біля Татарської брами, менші дівчата простягали руки на папертях костьолу Марії Сніжної та Онуфріївської церкви. Врешті найстарший Осташко, хлопець хирлявий, та до наук спосібний, покинув злиденний отчий поріг і подався в європейські землі шукати щастя. Було тоді йому за двадцять.
Пішки дійшов до Кракова, звідти – то як купчин,