У третій – старий дряхлий шамбелян[19] Йов'яльський, який прибув сюди зі своїми дочками й зятями, дрімав, а коли прокидався – запитував одне і те ж: «Moje państwo, gdzie jajestem? W swoim królewstwie, mówicie? A są w nim ludzi-i?»[20] Фредро мало не пирснув сміхом, йому цей старий дуже сподобався.
Він навіть хотів зайти до ложі й залишитися з ним на цілий вечір, але клавесин зазвучав голосніше, і Фредро зорієнтувався, що тужний полонез, який безперервно заповнював тихим тремтом зал, долинає з сусідньої ложі. Підійшов: старший добродій сидів біля клавесина, а на ньому панна з довгим каштановим волоссям, яке закривало їй обличчя, виконувала полонез Огінського. Коли панна переставала грати і опускала низько над самі клавіші голову, старий шепотів: «Грай, грай, доню, це не мелодія, а ридання за батьківщиною»; вона продовжувала грати, і раз у раз повторював старий: «…це плач за батьківщиною». Врешті панна відкинулась на спинку крісла, розгорнула руками волосся, її гарне обличчя зсудомила болісна гримаса, вона проказала тихо, проймаючи старого докірливим поглядом: «Де, де та моя батьківщина – тут, там, ну, скажіть, ради Бога, де?» Фредро відступив назад, він упізнав піаністку Анну Кавецьку, племінницю пана Уруського – ученого садівника і дідича з одеських Юськовичів.
Тихо ступав по залу, минув ложу, в якій голосно хвалилися своїми подвигами під Бородіно колишні легіонери генерала Домбровського, одягнуті в наполеонівські мундири; Фредро зіщулився, рука мимоволі потягнулася до лацкана камзола – прикрив долонею золотий орден «Virtuti militari». Швидко пройшов повз бундючних героїв Бородінської битви і раптом зупинився: в останній ложі – у бордовому фраку з золотими аплікаціями, у вузьких білих штанах, при шпазі – сидів за столиком сам губернатор Галіції і Лодомерії князь Август Лобковіц з роду П'ястів, а поруч, з обох боків, стояли і слухали, нахиливши до нього голови, одноокий директор львівської поліції Леопольд Захер-Мазох і його тінь – актуарій карного суду Ігнаци Зайончковський.
Поет зачув слова губернатора:
– Запрошений і Фредро, цей комедіант? Хе, може, він і геній, Арістофан… Тільки генії і вчені мені не потрібні! Найкраща якість в людини – це витривалість задниці… Але досить розмов. Пора бавитися. Музику, панове!
Заграв оркестр на галереї. З лож, коридорів, бокових кімнат ринула іменита юрба, слуги засвічували свічки на канделябрах і жирандолях, усі гості були в масках – муринських, японських, звірячих, демонічних; лакеї вийшли з тацями, заставленими келихами, пішли у танець перші пари.
Фредро без маски відчув себе роздягнутим догола, він миттю вислизнув