В історії ще треба пошукати інший такий приклад, був переконаний український гетьман Дорошенко, який в один мент чомусь став малоросійським гетьманом, щоб одна держава перейменувала іншу без її згоди і навіть не поставивши її до відома про задуману акцію. Дивно, що Україні чомусь не спало на думку перейменувати росіян на яких-небудь татароросів – були ж вони під татарами півтораста років! А щодо терміну Мала Русь, то він якось згадувався в документі XIV століття, але тільки стосовно Галицько-Волинської землі. І то – по відношенню до Києва. І в цьому випадку все було на місці. Якщо взяти до уваги, що Київська Русь була тоді Великою (і, до речі, єдиною) Руссю. Тож ясно, що частина Київської Русі по відношенню до неї самої і могла бути Малою Руссю. Тепер же – після Переяслава – вся Київська Русь, яка свого часу була мовби ж колискою трьох братніх народів, в тім числі й російського, – раптом стала куцою Руссю.
У 1662 році було створено приказ Малия Росія, більш відомий, як Малоросійський[1], що й став центральним органом державного правління, що відав справами перейменованої України. Знаходився він у Москві й підпорядковувався Посольському приказу – без його санкції навіть вибори гетьмана чи козацької старшини вважалися недійсними, як і судові постанови, а тому в Україні невідь-звідки раптом з’явився якийсь малоросійський гетьман.
І коли Москва величала його малоросійським гетьманом, Петро Дорошенко обурливо протестував, – як, між іншим, і проти експансії Росії в Україну та перейменування Росією його батьківщини в якусь Малоросію, а українців – у малороси, – але всі його протести ажнічогісінько не дали. На них у білокам’яній, правда, звертали увагу, але вже як на прояви сепаратизму (пізніше – буржуазного націоналізму), з яким треба нещадно боротися. І – боролися. (Здається, ще й досі борються).
– Були українцями, а стали якимись, звиняйте, малими росами, а ким з ласки царя постаємо завтра? – бідкалися козаки, затято чухаючись (чи не на знак, бува, протесту, так то було дуже сміливою акцією! Бо що-що, а чухатись, – там, де треба діяти, – українці здавна вміли і любили), і не знаходили відповіді.
– Навіть наші прадідівські імена Росія в нас повідбирала, а навзамін дала свої, нам незвичні, – казав, бувало, й гетьман. – От я, приміром, був Петром, а тепер мене названо Пйотром. А який я Пйотр, коли батьком-матір’ю наречений Петром…
Вигулькували й такі, що просто відмахувались.
– Чи