І, не даючи йому й слова мовити і слова запитати, квапно говорив, говорив:
– Ну, розказуй, розказуй, як там в Афінах? Чому ти навчився за два роки? Чим збагатився? Що бачив у далеких краях?..
У єдиному оці батька спалахувала радість зустрічі з сином, але десь за тією радістю стояли тривога, і біль, і відчай… І син вловив ту тривогу в батьковім оці, і тривога стисла його серце. Що сталося? Чому це батько – взагалі неговіркий – так багато говорить, говорить… Наче боїться, що син його щось запитає…
– Батьку… – насторожено сказав Ясон. – Ти щось таїш від мене, бо надто багато говориш. Я відчуваю тривогу й біду… О, тепер ти й зовсім замовк… Говори, батьку, говори…
Керікл ураз наче зів'яв, згасло його єдине око, і Ясон побачив, що батько за ці два роки дуже постарів, жахливі шрами на його обличчі проступають тепер ще різкіше, більш впадають в око, і на них боляче дивитися.
– Ну чого ж ти, батьку мій? – І син обняв батька за плечі й намагався зазирнути в його око. – Я повернувся, все буде добре. Тільки скажи мені… зараз же скажи, негайно скажи… що сталося? Чому в тебе сум на серці? Чому ти з жалем на мене дивишся? Говори!..
– Ольвія… – видихнув батько і похилив голову. – Її вже немає, сину. Ольвії немає. Чуєш?..
– Чую. – Але до нього ще не дійшов зміст тих страшних слів, і він поволі оговтувався. – Як – немає?.. Що ти кажеш?..
– Немає! – крикнув батько.
– Померла?.. – зойкнув син. – Загинула? Коли? Як? Від чого? Чому?.. Та не мовчи, не мовчи… Померла?
– Гірше, сину, зовсім гірше. Померлу ми б оплакали і… Та що казати. Гірше… Але так треба було. Розумієш, так треба було. Треба.
І щось почав бурмотіти про інтереси міста й ольвійського поліса, а ті інтереси, мовляв, вище людини, і на них треба зважати. От Родон і зважив, і вирішив, що так буде краще для поліса і народу.
– Я нічого не збагну, – потемнів на лиці син. – Про які ти інтереси міста і поліса говориш? До чого мені ті інтереси? Я питаю тебе за Ольвію, що з нею і де вона?
– Синку, будь мужнім. Немає вже Ольвії, дочки Родона, а є жона скіфського вождя.
І вигукнув у розпачі:
– Вона пішла, щоб зміцнити стосунки греків із скіфами! Отак, сину… Негадано все це сталося, несподівано. Така, видно, твоя доля. А свою долю не поміняєш на іншу, на кращу.
– На кращу, на кращу… – бурмотів Ясон. – А краще було б, аби я зовсім сюди не повертався!
Керікл знову щось почав мимрити про вищі інтереси міста і поліса, про дружбу греків та скіфів… Та що було сину до тих вищих інтересів? Йшов з батьком вулицею, що вела з Нижнього у Верхнє місто, йшов, а міста не бачив. Вітався із стрічними, щось їм відповідав, навіть на запитання, а як там Афіни, хвалив Афіни («О, Афіни!…» – багатозначно вигукував), до когось посміхався, комусь тиснув руку, з кимось розкланювався, комусь казав, що місто змінилося в кращий бік, що небо ще голубіше над ним, а лелеки ще завзятіше клекотять, але все те механічно робив і балакав, а сам нічого не бачив і не чув. Бо йшов наче вві сні,