– Бачив?.. Спробуй лише поткнутися, людолове! Він любові забаг! Утіх! Я до тебе не напрошувалась, силою мене захопив, тож терпи. І не забувай, акінак у мене завжди напохваті.
– О-о-о!! – Тапур захоплено дивився на неї. – Я навіть і не думав, що ти… ти така.
– Яка це… така? – насторожено обізвалася Ольвія і поправила волосся, що вибилося у неї з-під башлика, застебнула на дерев'яні палички куртку. – Яка?..
– А така… гарна, – одним духом випалив вождь. – Я люблю таких, необ'їжджених. Бо тихі та покірні мені вже набридли. Від їхньої покірності спати хочеться, а ти кров нуртуєш мою. Ти будеш моєю, клянусь бородою Папая!
– Твоєю?! А ти спробуй, візьми! – вигукувала у відчаї Ольвія, а десь у серці крижаніло: візьме він її… Вже взяв. І не відпустить ніколи. – Думаєш, боюсь тебе, людолове? Я згодилась піти у твоє шатро. Згодилась. Як батько казав: зміцнити стосунки між греками і скіфами. Згодилась піти у твоє шатро, але любити тебе вся твоя орда мене не примусить.
– Навіщо орда? Ти й без орди мене полюбиш.
– Скіфи усі такі самовпевнені, чи тільки Тапур один такий?
А він ніби між іншим:
– А не захочеш мене любити, станеш рабинею.
І шкірив зуби, посміхався хижо.
– Я-я??! – вражено видихнула Ольвія, і лице її враз зблідло. – Ра-абинею?! – повторила вона шепотом і рвучко висмикнула з-за пояса акінак. – Ні, я вільна і скіфською рабинею ніколи не буду. Ліпше смерть!
– Ей, ей, ти що? – поспішно вигукнув Тапур. – Скажена! Ану, опусти акінак! То я так просто бовкнув. Ти будеш моєю жоною. Повелителькою всіх моїх людей.
– Тоді чому ж ти мене тримаєш, як полонянку, в кибитці?
– Тому, що місце чоловіка у сідлі, а місце жінки у кибитці. Так у нас заведено, і в кибитках завжди їздять скіфські жінки.
– Але ж я не скіф'янка. – Ольвія відв'язала од задка кибитки повід і скочила в сідло саурана. – Я не скіф'янка! – крикнула вона і погнала коня у степ. Сотня охорони повернула було за нею коней, але Тапур помахом руки спинив вершників, коротко кинувши:
– Сам!
Розділ шостий
Донька гостинного моря
Вихопившись на узвишшя, сауран розкотисто заіржав, радіючи молодій своїй силі, і застиг на скаку як укопаний. Гризучи бронзові позеленілі вудила, він нетерпляче косував на вершника карим вологим оком, у якому плив вранішній степ… Десь іржали коні. Сауран бив копитом і поривався вперед.
– Почекай-но, – спинила його Ольвія, – мені спішити нікуди, не додому їду…
Закидаючи голову, сауран ловив чутливими ніздрями бентежний вітер рідних степів, у яких він народився і виріс, збуджено тремтів, б'ючи копитом. Там, за обрієм, водив він на соковитих травах косяк молодих лошиць. І сауран поривався до них, бо там, за обрієм, клично іржали скіфські коні, і гупотіла земля під незліченними табунами, під прудкими ногами степових коней.
Сауран поривався, та Ольвія стримувала його. Перебираючи в руках повіддя, прикрашене золотими бляшками,