– Дай боже добрий день! – сказав вiн слабим голосом, стаючи близь майстра. Обiздрiвся майстер, поглянули й другi муляри.
– То ти, Бенедю? Ну, що ж ти, здоров уже?
– Та нiби здоров, – вiдказав Бенедьо. – Нема коли слабувати: видите, мати стара, слаба, не їй мене заходити!
– Ну, а зможеш же ти робити, чоловiче? – спитав майстер. – Таже ти виглядаєш, як який небiжчик, куди тобi до роботи!
– Га, що дiяти, – вiдповiв Бенедьо, – що зможу, то буду робити. А троха розмахаюся, то чень i сам поправлюся та окрiпну. А мiсце чень ту буде для мене?
– Та воно би то… як же, бути буде, рук треба якнайбiльше, бо пан квапить з будованиям. Пiди та замельдуйся будовничому та й ставай до роботи.
Бенедьо положив свiй мiшок з хлiбом та мулярським знаряддям набiк i пiшов шукати будовничого, щоб йому оповiститися, що прийшов на роботу.
Пан будовничий якраз лаяв якогось теслю за те, що негладко обтiсував платов, коли Бенедьо пiдiйшов д'ньому з капелюхом в руцi.
– А ти що, чому не робиш, а волочишся? – гримнув будовничий на Бенедя, не пiзнавши його зразу i думаючи, що се котрийсь iз щоденних мулярiв прийшов до нього з якою просьбою.
– Та я хочу стати, лиш прийшов пану будовничому оповiстися, що я вже подужав i вийшов на роботу. Та й просив би-м визначити менi, де маю ставати.
– Подужав? А, то ти нинi перший раз?
– Нi, прошу пана будовничого, я вже ту був на роботi, тiлько що при закладинах мене пiдойма скалiчила.
– А, то ти? – скрикнув будовничий. – То ти тодi наробив нам бiди, а тепер ще сюда лiзеш?
– Та якої бiди, прошу пана будовничого?
– Мовчи, дурню, коли я говорю! Впиваєсся, не вступився на час, а менi ганьба! Скоро що, зараз усi до будовничого: вiн винен, не дбав на людське життя, не вмiє камiнь спустити! Нi, досить уже того, я таких робiтникiв не потребую бiльше!
– Я впився? – скрикнув здивований Бенедьо. – Паве будовничий, я ще, вiдколи жию, не був п'яний… Хто вам то сказав?
– О, так, тобi лиш повiр, то ти готов присягатися, що й не знаєш, як виглядає горiлка. Нi, пуста твоя робота – присягайся, як хоч, я тебе на роботу не прийму!
– Але ж, пане будовничий, майте бога в серцi! Що я вам винен! Я ту своє здоров'я стратив, ледво троха видужав, а як ви мя тепер наженете, то де я собi зароблю, хто мя прийме?
– А най тя приймає хто хоче, мене то що обходить! Менi прецiнь вiльно приймати або не приймати на роботу, кого менi подобавсь!
– Але ж бо я ту вже прийнятий, а що мене не було три тижнi, то прецiнь не моя вина. Я вже не кажу нiчо о тiм, що я болю витерпiв, анi не жадаю нiчо за той час, хоть певно, що якби менi добрi люди не були допомогли, то був би-м враз iз матiр'ю загиб з голоду, ну, але тепер чень же менi належиться тутка робота!
– Га-га-га! Належиться! Адiть, як вiн собi вимiркував! А чи ти знаєш, дурний мудю, що ти ту кождий день, кожду годину на моїй ласцi робиш? Як я не схочу, та й тебе нема, нажену тя, та й iди тодi процесуй мене!
На таку мову Бенедьо не найшов уже нiякої вiдповiдi. вiн понурив голову i мовчав, але слова будовничого глибоко запали йому в душу. Правда, вiн i досi не раз чував таки слова,