Захар Беркут. Іван Франко. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Іван Франко
Издательство: Стрельбицький Дмитрий Майєвич
Серия:
Жанр произведения: Классическая проза
Год издания: 1882
isbn:
Скачать книгу
Максим, обкидаючи оком долину, і гори, і водопад з такими гордощами, з якими мало котрий цар обзирає своє царство.

      – Тільки мені ви затроюєте життя в тім раю, – сказав гнівно Тугар Вовк.

      Ніхто не відзивався на ті слова; всі троє йшли мовчки дальше. Ось уже доходили до села, що розкинулося густими купами порядних, драницями критих хат, густо обсаджене рябиною, вербами та розлогими грушами. Народ робив у полю; тільки старі діди, поважні, сивобороді, походжали коло хат, то дещо тешучи, то плетучи сіті на звіра та на рибу, то розмовляючи про громадські діла. Максим кланявся їм і вітав їх голосно, приязно; далі й Мирослава почала вітати старих тухольців, що стояли на дорозі; тільки Тугар Вовк ішов понурий та німий, навіть поглянути не хотів на тих смердів, що сміли супротивлятися волі його князя.

      Аж ось насеред села з ними пострічалася дивна компанія. Три старці, убрані по– празничному, несли дорогою на високій, гарно точеній і оздібно сріблом окованій дрючині великий, також сріблом окований ланцюг, вироблений суцільно з одної штуки дерева в виді перстеня, нерозривного і замкнутого в собі.

      Понад тим ланцюгом повівала червона, кармазинова, сріблом вишивана хоругов. Три старці йшли повільно. Перед кождим дворищем вони зупинялися і викликали голосно хазяїв по ім'ю, а коли той або хто-будь із жильців дворища явився, вони говорили:

      – Завтра на копу! – і йшли дальше.

      – Се що за дивоглядія? – спитав Тугар Вовк, коли старці почали наближатися до них.

      – Хіба ж ти не видав ще такого? – спитав його здивований Максим.

      – Не видав. У нас коло Галича нема такого звичаю.

      – На копу скликають, на раду громадську, – сказав Максим.

      – Я гадав, що попи з корогвою, – почав насміхатися Тугар. – У нас коли скликають на копу, то скликають потиху, передаючи з хати до хати копне знамено.

      – У нас копне знамено обноситься по селу отсими закличниками; вони повинні кождого громадянина по ім'ю закликати на копу. І тебе закличуть, боярине.

      – Нехай собі кличуть, я не прийду! Нічого мене не обходить ваша копа. Я тут із княжої волі і можу сам збирати копу, коли буду вважати се потрібним.

      – Ти сам… збирати копу? – спитав зачудований Максим. – Без наших закличників?

      Без нашого знамена?

      – У мене свої закличники і своє знамено.

      – Але ж на твою копу ніхто з наших громадян не піде. А наша копа як осудить, так у нашій громаді й буде.

      – Побачимо! – сказав гнівно й уперто Тугар Вов-я. В ту саму пору наблизилися наші пішоходи до закличників. Побачивши боярина, закличники поставили знамено, а один із них відізвався:

      – Боярине Тугаре Вовче!

      – Ось я, – відповів боярин понуро.

      – Завтра на копу!

      – Чого?

      Але закличники на се не відповіли нічого і пішли дальше.

      – Не їх діло, боярине, говорити чого, – пояснив Максим, стараючись якомога втихомирити нехіть боярина до тухольської громадської ради. По довшій мовчанці, під час котрої