– Звідки ти таке взяла?
– Душею чую. Підступний він.
– Ну, мамо… Та це ж призначення Єлизавети.
Кирило відбув за кордон. Спершу до Берліна, де вчився під керівництвом відомого математика Ейлера.
Вони зібралися в комірчині Григорія Любистка, бандуриста знаменитого, славетного, в нього трохи більша комірка, ніж в інших, у яких живе по два-три чоловіки. З Гетьманщини прийшла посилка з рибою: осетром, судаком, таранею, такі посилки гетьманська канцелярія посилає два-три рази на рік: канцлеру, віце-канцлеру, сенаторам, міністрам, іншим високим вельможним людям, цих посилок чекають з нетерпінням, то велике заласся. Надто в’ялена щука. Ніде так не вміють робити щуку, як на Запорожжі. Перепадає потроху й співакам, бандуристам. І ось тепер заради такої оказії в Любистка зібралися: незрівнянний бас Гаврило Головня, який нещодавно приїхав з Києва, де відбирав у Могилянській академії співаків, поважний Марко Полторацький, молодий, швидкоокий співак і композитор Максим Березовський, тенор Григорій Марцинкевич. Лущили тараню, краяли в’ялену щуку, барильце з пивом стояло на підлозі біля ніг Любистка, за його спиною на стіні висів килим, а на ньому бандура, дві люльки й турецька шабля. Прочинилися двері, до кімнати вступив Олексій. Торкнувся рукою шапки з пером, неголосно затягнув:
– Ой наступила та чорная хмара,
Став дощ накрапать.
Ой там зібралась бідна голота
До корчми гулять.
Усі підхопили:
…Став дощик іти,
Дозволь, пане, отамане, намет нап’ясти.
Олексієві звільнили ослінчика.
– А чи ніхто з нас, братця, не сміється? А то будемо в шию бить, – сказав Головня.
– Немає серед нас дуки, – ламав спинку від хребтини тарані Любисток, а сам кліпнув невидющими очима на Олексія. Був гарний з себе, дуже гарний: буйний чуб хвилею лягав на лівий бік, орлиний ніс, круте підборіддя. – Всі ми тут… як ото в клітці.
– У золотій, – крякнув Головня.
– А де ж нам ще бути? – запитав Марцинкевич.
Марко Полторацький розгладив вуса.
– Мали б бути в Дикому полі, на Дніпрових порогах, у турчина в гостях.
– Минулося те, лишилося тільки в піснях, – проказав Головня.
– Бо немає нині таких людей, перевелися, – запально мовив Марко Полторацький. – Сидять по канцеляріях, або як ось ми отут. Немає їх. Немає Наливайка, Бородавки, Богуна.
– Може, й є, – тихо сказав Любисток. – Час не той. Вичах той час. Дехто пробував…
– Хто? – Любисток.
– Гордієнко. Мазепа.
Головня подивився застережливо, приклав пальця до губів.
– Та те я й кажу, що минулося, що воно ні до чого. Ми ось тут, а на наших землях…
– Її величність, – мовив, дивлячись у підлогу, Олексій, – учора видала указ, за яким москалям забороняється купляти землю в Україні. – Всі зрозуміли, що тут не обійшлося без Олексія, він сам натякав на це. – Часи справді інші, треба