– Через що не йметься віри, так це через те, що у всіх книжках хтось звідси приходить на заклик когось звідти, себто із цього світу в наш, а ми, виходить, навпаки, – пояснив Пітер.
– Зате ми тепер знаємо, як мається джинну, коли сидить він собі й вухом не веде, аж раптом – тарах-тарарах! – ану, будьте ласкаві, миттю до властителя чарівливої лампи чи каблучки. Або чого там ще… Так розумієш, що має на думці татко, коли каже, що, відтоді як з’явився телефон, він, тобто тато, перебуває під його ярмом, – поділився своїми міркуваннями Едмунд.
– Чи тобі недобре від того, що ми знову сюди потрапили? – спитала Люсі. – До того ж ми Асланові потрібні…
– Е-хе-хе-хе-хе, – згадавши про своє, зітхнув Тіквік, – мої любі маленькі друзі, ще раз моя вам щира дяка за все, що ви для мене зробили, проте балачки балачками, а мені час збиратися в дорогу додому! Адже що швидше Каспіан дізнається, що поміч так і не прийшла, тим краще буде для нас усіх.
– Як «не прийшла»?! – обурилася Сьюзан. – А ми?!
– А що ви? – знизав плечима Тіквік і не без ніяковості заходився натужно продувати люльку. – Ви це ви, а нам конче потрібна допомога…
– А ми хто, по-вашому? – напала на Тіквіка Люсі, – зайчики-побігайчики? Чи кислиці на осиці? Чи петрушка з будяком? Послухайте, а може, у вас і справді розум велетня?!
– Ні, він у мене свій, кревний, – Тіквік навіть трохи образився, – я ж не кажу, що ви ніякі не королі й не королеви, а самозванці бозна-звідки. Навпаки – мені було напрочуд приємно познайомитися з усіма вашими королівськими величностями, але зрозумійте ж, що все це, звичайно, цікаво й десь навіть кумедно, проте… проте… ви тільки не ображайтеся…
– Докладемо зусиль, – сухо зауважив Едмунд.
– Отож так я й кажу, не сприйміть лиш за образу, домовилися? Розумієте, і король, і Борсук, і доктор Корнеліус – усі вони вважають, що прийде допомога. Допомога – то від слова «могти», а що ж можете ви? Саме тому їм уявлялося, що ви могутні вояки. Я й сам так думав, раптом і справді побачу якихось богатирів: плечі – отакенні! руки – ого-го! погляд – аж мороз поза шкірою йде! І що ж я бачу? Ви зрозумійте мене правильно, ми ж не проти дітлашні, ми її дуже навіть любимо й шануємо, але саме тепер ми не можемо собі дозволити… такий тягар, як діти! Що ж тут вдієш – війна…
– Так ви вважаєте, що ми для вас не поміч, а тягар? – сказав, беручись червоними плямами, Едмунд.
– Мої любі маленькі друзі! – замахав на нього руками Тіквік. – Ми ж домовилися не ображатися.
– Так ви вважаєте, що необразливо, коли тобі говорять, що ти мале дитя? Тобі, який брав участь ще у славетній битві при Беруні? Та ти… та ви… на себе ліпше б поди…
– Еде! Еде! – зупинив Пітер Едмунда, який понад усяку