Ми винайняли велику квартиру в старій будівлі. Крізь високі вікна з балясинами на дерев’яну підлогу падало світло; Тамерлан міг дряпатися по стовбурах клематісу в саду й жити вільним котячим життям. А втім, окрім балкона, невдовзі я помітила, що мені бракувало ще дечого ― мого спокою. До цього часу відвідини Левіна тривали кілька годин, здебільшого він не залишався ночувати. Тепер же, коли я поверталася додому, він уже був там, але це аж ніяк не означало, що закипав чайничок. Навпаки – горланило радіо, лунав телевізор, а Левін розмовляв по телефону.
– Що буде на вечерю? – запитував він замість вітання.
Але я й сама не хотіла, щоб було інакше. Звісно ж, я для нього прала, варила, ходила закуповуватися й сплачувала орендну плату. Само собою, що він брав моє авто, коли хотів.
Після особливо виснажливого дня я вилаяла його, немов сина, який не хоче прибирати. При цьому всьому неохайним Левіна не можна було назвати. Він просто займав увесь простір. В обох моїх кімнатах постійно лежали якісь речі, що не мали до мене жодного стосунку. І це тоді, коли його кімната мала такий вигляд, наче там ніхто не живе.
– Ти іноді як дитина, – сказала я і поцілувала його.
– Ти не любиш дітей? – запитав він.
Мені до горла підступив клубок.
– Звісно ж, люблю – кожна нормальна жінка хоче дітей.
Здавалося, Левін на якусь мить задумався.
– А ти б теж хотіла завести дитину? – запитав він.
Його голос звучав так, ніби він обговорював купівлю собаки на додаток до нашого кота.
– Пізніше, – відповіла я.
Я не хотіла позашлюбної дитини, натомість прагнула створення справжньої сім’ї.
Мінімум раз на тиждень ми їздили до Левінового діда у Фірнгайм. Коли це було вперше, я очікувала побачити будинок для старих людей, тож була здивована, коли увійшла в дім, який заслуговував назви «вілла». Літній чоловік проживав сам, щоправда, йому допомагали покоївки, яких він часто змінював. Левін пояснював це стародавніми уявленнями діда про зарплату.
Можливо, старий і справді не розумівся на сьогоднішніх цінах і жив маренням, нібито весь світ хоче обвести його довкола пальця. Левін розмовляв із ним не надто ґречно, але, усвідомлюючи обов’язок, дбав про будинок і сад, відвозив діда до лікаря чи в банк й обрізав йому нігті на ногах. З часом і я взялася за справи, які не в змозі була виконати покоївка, – друкувала листи, заповнювала формуляри, сортувала білизну й поповнювала резерви морозильної камери. Подяка іншого дідуся не обмежилася б простими сухими словами, він би точно приділив дещо більше уваги тим, хто йому допомагає. Через це я чимраз більше цінувала у Левінові те, що він хай неохоче, але все ж дбав про старого.
Опинившись із ним якось наодинці – Левін якраз повіз газонокосарку в ремонт, – я спробувала пояснити