Камінський мовчав і тепер уже не дивився на Сухоровського.
– Бачите, як буває, – підвівся Міхал, підняв з долівки циліндр, надів на голову. – А з вашого театру я майже нічого не мав. Ще менше, ніж з акробатичних фіґлів на ярмарку… Моєю платою була радість тих, яких ви називаєте черню. То для них я робив, а для себе ні краплі… Випустіть мене чорним ходом, пане Камінський. А там уже – як Бог дасть.
– Єрусалиме, Єрусалиме, покаменував єси посланих до тебе, – прошепотів Камінський. Він підвівся і пішов попереду Сухоровського до службового виходу.
…Місяць блукав по небу поміж хмарами і хилився до заходу, візник квапив коней, щоб темрява не захопила в дорозі, – за Буськом осінніми ночами лягають густі тумани, можна й заблудитися.
Вечір був прохолодний, пан Уруський витягнув з-під сидіння бараницю, накрив нею свої і Аннині коліна.
– Потягніть до себе, – сказав до Маркіяна. – Вона широка.
Анна зауважила, що юнак надто несміливлй, вона сама розправила бараницю і дбайливо, немов сестра, закутала нею Маркіяна. Дотикалася до нього руками, дотулялася повними налитими грудьми; Маркіянові від цього було солодко і страшно. Анна була дозріла і зваблива, на мить її очі зупинилися біля його очей, з них лилося на нього добро і досвідчена поблажливість; Анна посміхнулася, обдала Маркіяна пахучим подихом і відкинулася на спинку сидіння.
Маркіян сидів непорушно, мов натягнута струна, спільне покривало стіснило всіх, він відчув біля себе притулене до нього тепле тіло Анни, і незнана досі млість пройняла його всього. Сидів незворушно, боячись, щоб вона не відсунулась, сам хотів відсунутися, та не мав сили цього зробити; Анна почула його тремт, зрозуміла і розмовою намагалася узвичайнити цю вимушену близькість.
– Ви вчитеся у Львові, пане Маркіян? А де?
Уруський, видно, нічого не знав про Маркіянові клопоти,