– От голова! Відразу й не скажеш! – Діма подумки здивувався винахідливості вантажника.
Невдовзі Боря і Женя винесли велосипедиста надвір і посадили його на землю, прихиливши спиною до сусідського паркана. Поряд кинули його велосипед. І поїхали геть, пообіцявши повернутися наступного вечора.
Діма зачинив гараж. На душі було тривожно й сумно. Згадав про Мурика й вирішив перевірити, як він там. На снігу лежало нерухоме тіло кота.
Діма нахилився, взяв Мурика на руки і впевнився, що той мертвий. Поклав його назад на сніг. Захотілося піти й помити руки з милом. І раптом збагнув, якою загрозою для його сімейного життя є смерть Мурика. Валя ж цього сірого кота обожнювала. Розмовляла з Муриком більше й частіше, ніж з ним, зі своїм чоловіком. Що буде, коли вона дізнається, що кота більше немає?!
Діма злякався. Знайшов у гаражі мішок з-під картоплі. Поклав до нього здохлого кота й рушив нервовою швидкою ходою по вулиці, роздумуючи, куди б ту падлину викинути, щоб ніхто не знайшов. Хвилин за п’ятнадцять зупинився перед попелищем старого будинку, який згорів кілька років тому. Сюди, щоправда, прибігали хлопчиська гратися, але дорослих те закинуте подвір’я не цікавило. До того ж і колодязь у дворі є.
Діма роззирнувся і, не помітивши нікого на вулиці, шмигнув у подвір’я згорілого будинку. Глянув у криницю, а там уже й води не видно, саме сміття, але до верху ще метри зо три.
– Ну, прощавай, Мурло! – мовив Діма й кинув униз мішок з котом.
– Ти Мурика не бачив? – спитала Валя, тільки-но він повернувся додому.
– Ні, не бачив, – Діма хитнув головою на ходу.
7
Київська область. Макарівський район
Село Липівка. Вечір
За вікном сипав сніг. Раптові пориви вітру іноді підхоплювали його й кидали вгору, тому він перелітав через дах одноповерхового будинку й падав уже з іншого боку, за вікном кімнатки, в якій спали Ірина й тримісячна Ярослава, яку бабуся, що лишалася з нею на весь день, ніжно кликала Ясею і та само ніжно вмовляла пити більше молочної суміші «Малюк», щоб якнайшвидше вирости, сказати своє перше слово й зробити перший крок.
– Ясечко! Ну, ще трішки! – благала немовля бабуся Шура, підносячи пляшечку з сумішшю соскою Ясі до ротика. Але дитина вперто відштовхувала пляшечку ручкою вбік, при цьому не відводячи очей-намистинок від телевізора, який показував чергову серію «Бандитського Петербурга».
– Ну? Що я твоїй мамі скажу? – хитала головою літня жінка. – Вона он у місті гроші для тебе заробляє, а ти?
Поки герої серіалу стріляли одне в одного, у двері будинку подзвонили. Але бабуся Шура не почула. Щойно коли стрілянина припинилася, вона скочила, посадила Ясю на кушетку, а сама поквапилася до дверей.
– О! Повернулася! – зраділа вона доньці.
Іра опустила на підлогу важку господарську торбу. Зняла з голови хустину.
– Йди до кухні, поужинай, там куриця на плиті! – подомашньому спокійно