У саду зашипіли феєрверки. Ми з мамою і татом обнялися. Рудий поляк помирився з угоркою. Час подарунків. Першим поліз під кипарис мукаючий старигань. Йому подарували жовту гумову качку. Виставивши зади, під кипарис полізли киянки; вони витягли звідти дорогі альбоми з мистецтва. Киянки виявилися модними художницями.
Теж пірнула під кипарис.
Щастя новими щасливими сльозами пирснуло з моїх очей. Як у клоуна! – промайнуло у мене в голові. Під кипарисом я знайшла велику коробку, обгорнуту срібним папером. Перев’язана широкою червоною стрічкою, коробка блищала, як сніг під Москвою. На снігу було написано: МАРУСІ.
– Можна, – трохи злякалась я, – розгорнути?
– Даффай! – підморгнув тато. Ми з татом у пафосні моменти любили спотворювати слово «давай», самі не знаючи навіщо.
Я розв’язувала не кваплячись, намагаючись бути терплячою. Я любила все маленьке. Але тут… Що це, коли починаєш любити велике? Переді мною в коробці лежала ВОНА – я про неї мріяла кожну ніч, засинаючи.
Рожева Миша була іграшковою і не іграшковою, якою і має бути іграшка майбутнього. Вона вставала на задні лапи, танцювала, вимахуючи хвостиком, відповідала на питання, бігала і навіть літала по кімнаті. Літаючи, вона раптом перетворювалась на справжній НЛО з прожекторами і зеленими чоловічками, а потім миттєво з літаючої тарілки знову ставала Мишею. Вона їла солодощі, обожнювала цукерки з лісовими горіхами. Вона керувала спортивною машиною, годувала голубів, уміла прикидатися мертвою, сідала на шпагат, грала у великий теніс, була шульгою. Тримаючи склянку морквяного соку в лівій лапі, вона вела розмови на рівних з королями та принцами, була бомбардиром, могла легко вскочити в екран телевізора і стати учасником мультика.
– Привіт, – сказала я Рожевій Миші. – З Новим роком!
– З Новим роком, Марусю! Сиии! Яка ти гарна!– дивлячись мені в обличчя, трохи грасуючи, сказала мені Рожева Миша.
– Я знаю! Ти теж по-мишачому гарна.
– Краса невизначувана. – Очі Рожевої Миші сміялися.
– Легко змалювати потворність. Правильні риси обличчя – це ще не краса. Але рахунок йде на міліметри. Трохи ніс довший, трохи чоло – і – сиии! – нема вроди.
– Чим казка відрізняється від життя? – вголос подумала я. – Тварини починають розмірковувати на розумні теми.
– Залік! – сказала Рожева Миша. – Цей рік буде у нас з тобою надзвичайним.
– Нічого страшного! Я люблю незвичайні речі!
– Ти не боягузка?
– Боягузка, звісно, – зізналася я, – але я – найсміливіша боягузка!
Я дивилася, як гості розгортають подарунки. Письменник Коханов подарував своїй дружині Даші жабу з діамантовими очами, а якутка Зарина як заверещить радісно:
– Це ж царівна-жаба!
– Моя Миша в сорок тисяч разів краща цієї бридкої жаби! – буркнула я сама собі. Але Зарина почула, погрозила пальцем:
– Ну, ти прямо, як твоя мама…
Я закліпала очами: що? А голена Даша подарувала письменнику Коханову футболку великого розміру з портретом фріка з голим торсом.
– Який