Ще за дитячих літ він був для серця милий.
Як невідстояні чуття в душі бродили,
Як у півтемряві хиталися думки, —
Ласкавим приторком ласкавої руки
Він одсвіжав чоло і тихомирив муки.
Він ліру брав. Текли з-під пальців віщі звуки, —
І я несмíливо підспівував йому.
Цей спомин дорогий – в могилу я візьму.
Не менше важив для обох і Сковорода. Тичина й Рильський – поети-«сковородинці». Особливо Тичина, який жадібно всотував сковородинські «божественні пісні», байки, діалоги, трактати, притчі, поступово перетворюючи мандрівного слобожанського філософа на своє «друге я». Мабуть, у Сковороди його чарувало передовсім неповторне відчуття первородності світу й безміру людського духу. «…Скільки б ти не дивився на море, – нотує Тичина в щоденнику 1939 року, – скільки б ти не пробував глибин філософських та висот – ти все-таки голодний, ти все-таки голодний, аж дух забиває». Що це, як не парафраза знаної ще з юності одинадцятої пісні «Саду пісень»: «Бездна дух єсть в чоловіці, вод всіх ширша і небес. Не наситиш тим вовіки, що полонить зрак очес»? А хіба в присвяченому Сковороді циклі «Замість сонетів і октав» не лунає думка, що її з граничною ясністю висловив 1917 року редактор-видавець часопису «Шлях» (тут друкувалися і Тичина, і Рильський) Федір Коломийченко: «Шлях соціалізму – се шлях, по котрому пройшли Христос і Сковорода. Іншого шляху соціалізм не зна». Зрештою, що таке огром незавершеної Тичининої симфонії «Сковорода», як не спроба збагнути самого себе в перипетіях воістину тектонічних соціальних зрушень?
Те саме і в Рильського. Згадаймо хоч би «духовний портрет» автора «Синьої далечіні», змальований Євгеном Маланюком: «Поет, рибалка і філософ, / Правдивий син Сковороди». Або Василя Мисика, для якого філософія Рильського – не що інше, як живцем узята й перенесена у ХХ століття мудрість Сковороди. «Тоненька нитка, – писав він 1929 року, – тягнеться од Рильського до Григорія Сковороди у XVIII вік…». Мисик бачить у поезії Рильського «сковородинське самообмеження, задоволення малим, тікання “обща нрава”…». Він певен, що найліпшим епіграфом до збірки «Де сходяться дороги», а може, і до всієї творчості поета, могли б стати слова старого філософа: «Нехай у тих мозок рветься, / Хто високо вгору дметься. / А я буду собі тихо / Коротати милий вік, / Так мине мене все лихо, / Ща́слив буду чоловік».
«Сковородинство» Рильського й Тичини – не тільки примітна риса їхнього світогляду, а ще й лакмусовий папірець тих карколомних і фатальних пертурбацій, що відбувалися у творчості обох митців, а зрештою, і в усьому Українському ренесансі 1920-х років, адже то був, як казав