– Це для вас, Леоніде, – не вгавала Адріана. – Матеріал для ще однієї героїчної сцени.
Повиходили. Вечірній сутінок, перемішаний з туманом, важко наліг на гори, справа крізь густу непроглядь ледь вгадувалися контури високої скелі, попереду бовванів смерековий бір, у який входила дорога, звузившись до возової, зліва гостинець обривався: глибину прірви можна було тільки вгадати по далекому дзюркотінню потічка.
– Здавай назад, Несторе, – сказав Леонід.
– Яке – назад? – Нестор вийняв з кишені люльку, мовчки набивав її. – Ми в цю пастку в’їхали ще тоді, коли я виголошував останню сентенцію, будь вона проклята. Кілометрів зо три проїхали, яке – назад…
Запалив люльку, підніс запальничку до Леонідової цигарки, полум’я дрібно похитувалося перед повними губами Леоніда.
– Тон, кажеш… – Нестор зумисне повертався до обірваної розмови, щоб перечекати, поки вляжеться хвилювання, – треба ж щось вирішувати. – Кожна ситуація має свою тональність: коли урочисту, а коли й ні… На одному уроці, я вчився тоді в дев’ятому класі, учитель пояснював нам гекзаметр. – Він умисне розтягував розповідь, згаданий епізод заспокоював його. – Для прикладу взяв вірш Франка «Весно, ти мучиш мене, розсипаєшся сонця промінням». Він учив нас скандувати, а я, захоплений емоційністю вірша, задекламував, відповідаючи: «Весно!! Ти мучиш мене!» І дістав двійку, бо урок був не про емоції, а про розмір вірша. Слід знайти справжній тон…
Леонід зосереджено слухав.
– Справжнє – це незнайдене, – сказав. – Знайдене в першу ж мить своєї появи уже вимагає вдосконалення.
– Ха… – Адріана розім’яла в пальцях цигарку й нахилилася до Несторової люльки, щоб припалити. – Один мій знайомий поет ніяк не може знайти рими до слова «морква». Невже це для нього оте незнайдене – «справжнє»?
– Оса… – посміхнувся Нестор, обличчя його вже було зовсім спокійне. – Ну, добре. Гасіть цигарки і сідайте. Степане, поміняйтеся місцями з Адріаною, вона легша. Треба ваги на задній міст. Спробую розвернутися.
– А не краще, щоб ви самі… – невпевнено промовив Степан. – Дорога вузька і… – Він змовк, вловивши на собі докірливий погляд Нілочки.
Ці самі слова мало що не зірвалися з Леонідових губ, та він впору побачив Нілину реакцію на пропозицію Степана і сказав, пригашуючи неприємний присмак сорому за своє боягузтво:
– Бачите, як іноді може занизитися тональність…
– Буває… – опустив широкі плечі нафтовик і перший пішов до машини.
Він сів з правого боку, відчужений і зніяковілий, картаючи себе за виробничу раціональність. У його підпорядкуванні багато людей, техніка, він усе життя мусить дотримуватися одного правила: якнайменше людських і матеріальних втрат. Як їм пояснити, що в цю мить він не думав про себе, а про жінок – дорога ж вузька, там прірва… І взагалі – що за дурниці,