До нащадків моє послання; Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь). Франческо Петрарка

Тож слухай мене спокійно і не лякайся, зустрівшись вічна-віч із тією, котра тобі давно і добре знайома, що ти алегорично й сам засвідчив». Заледве скінчила вона свою мову, я вже знав, усвідомивши сказане, що маю перед собою не когось, а оспівану мною Істину. Саме її палац на вершині Атласу, як пригадалось, я змалював; і хоч не міг я знати, з якого краю вона зараз прибула, проте безсумнівно, зійшла вона з неба. Я звів погляд, жадаючи побачити її, та людський зір не витримує небесного світла. Я знову опустив очі долу, а вона, помітивши це, після нетривалої паузи порушила мовчання і, вдруге до мене заговоривши, дрібними запитаннями втягнула мене у довірливу розмову. Для мене, як я відчув, розмова ця стала подвійним благом, бо, по-перше, я здобував з неї нове знання, а по-друге, бесіда як така заспокоювала мене, завдяки чому я поступово набув здатності дивитися просто в осяйне обличчя, що попервах лякало мене своїм сліпучим блиском. Потроху опанувавши себе, зачарований її дивною мовою, я став придивлятись, чи сама вона увійшла в моє самотнє житло, і тоді помітив поруч з нею славного, літами поважного чоловіка з величною поставою.

      Не було потреби питати його ім’я: побожний вигляд, розумне чоло, суворий погляд, стриманий поступ і римське красномовство попри африканську одежу ясно виявляли в ньому преславного отця Августина32. Зрештою, приязна зовнішність старця сповнена була такої неземної величі, що я однаково не посмів би його розпитувати. Хоча відмовчуватись я теж не мав наміру і добирав уже слова, з якими б звернутись до нього, і вже вони готові були злетіти з мого язика, коли вуста самої Істини вимовили любе моєму серцю ім’я. Обернувшись до нього і порушивши глибоку задуму, в якій він перебував, вона сказала:

      – Серед тисяч наймиліший мені Августине, тобі відома відданість цього чоловіка, враженого давньою і небезпечною недугою, тим смертельнішою, що менше сам хворий усвідомлює тяжкість її. Тож треба подбати про життя, що вже заледве тримається в ньому; а хто впорається з милосердною справою ліпше за тебе? Він-бо завжди пристрасно любив твоє ім’я, а властивість всякої доктрини полягає в тому, що душа послідовника охочіше її сприймає від улюбленого наставника; і якщо за здобутим нині блаженством не забув ти нещасть, яких зазнав, доки замкнений був у темниці плоті, то бачиш, наскільки вони подібні до того, що терпить він нині. Тому, хоч яку розраду дарує мовчазне самозаглиблення, прошу тебе, успішний цілителю пристрастей, яких сам звідав, перерви свої роздуми і свій святий, завжди мені приємний голос застосуй для переконання і в такий спосіб спробуй зцілити тяжку його недугу.