Помститися iмператору. Тимур Литовченко. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Тимур Литовченко
Издательство:
Серия: Історія України в романах
Жанр произведения: Историческая литература
Год издания: 2011
isbn: 978-966-03-5598-9
Скачать книгу
допустив таку несправедливість, як нерозділене кохання?! Краще одразу ж утопитися у казані з киплячою смолою та сіркою, живцем згоріти у пекучому пекельному вогні, захлинутись у вирі посеред річки, ніж цю муку терпіти!..

      Втім, тепер Іван почувався саме так, ніби вогонь уже обійняв його від п'ят до самої маківки, ніби легені вже розривали зливи крижаної води, а серце його немовби шкворчало на пекучій сковороді, смолою гарячою полите, сіркою приправлене…

      Серце, серце! Тільки-но ти тріпотіло у грудях полоненою пташкою, а тепер німієш від несамовитої люті й образи! Серце, серденько! Ну, будь ласка, не розірвися на тисячу шматків від туги й болю! Кріпися, серце, кріпися, бо тепер не вмирати від щастя – тепер жити потрібно!..

      Жити?! Боже ж Ти мій: навіщо?!

      Адже його зрадили! А зрада лягає на серце незносним тягарем!

      Зрадила дівчина – бо замість надії на вічне щастя гарбуза піднесла! Причому не на людях піднесла, а тишком-нишком підсунула, з легесенькою посмішкою ніжкою своєю стрункою підступно підштовхнула… Так, саме так: видовбаного гарбуза, сповненого всередині отрути і гною…

      Зрадив товариш, який спочатку прикидався справжнім другом, – бо з-під носа підло вкрав серце коханої дівчини! Тепер він пригорне красуню Гелену до грудей, поцілує у коралові вуста – він, сотників син Степан…

      Панянка пригорнеться до панича, панич до панянки – і що їм якийсь безрідний сирота!..

      Ні, колишній товариш його Степан Ракович – зовсім він ніякий не панич! Син плішивої безпородної суки, сволота і паскуда, якого голими руками придушити мало, – от хто він такий!!!

      Смерть йому, смерть клятому байстрюкові!!!

      Ось зараз витягти б шаблюку – і!..

      Похитнувся Іван, немовби у груди, у самісіньке його серце і справді влучила зрадницька куля. Похитнувся – але на ногах усе ж утримався, тільки щосили стиснув кулаками скроні. До срібних дзвіночків стиснув і тримав, доки тонесеньке дзеленчання не змінилося ревінням водограю. А тоді відпустив і слухав далі уважно, намагаючись не пропустити жодного слова:

      – …Тому зачекаємо ще рік – до наступної осені. Зачекаймо, люба моя Гелено! Один рік – ну хіба ж це так уже багато?..

      Всміхнувся при цих словах Іван. Недобре всміхнувся у тоненький м'якенький вусик: отже, ще принаймні рік! Цілий рік попереду – а за такий тривалий час багато чого статися може…

      Ой ви ж, голубоньки! Давайте, воркуйте: що іще цікавого почує він цієї нелагідної вже літньої ночі?..

      – Небагато, Степане. Небагато – якщо ти поруч. Але ж ти…

      – А я, сонечко моє ясне, негайно поступлю до гетьмана Мазепи на службу. Я вже вмовляв батька, і так вмовляв, і сяк. Він довго не поступався, не хотів чомусь, щоби син його єдиний у гетьманському почті служив, але ж зрештою змушений був погодитись.

      – Ой, невже?! – скрикнула Гелена, і в голосі її Іван відчув суміш найрізноманітніших почуттів: і радість та гордість за любого її серцю Степана – й відверте занепокоєння за нього.

      – Так, моя зоренько ясная! – при цих словах парубок аж просяяв: – Батько вже заготував листа до гетьмана, і наступного ж тижня