– Не до цього, доню, не до цього зараз. А що Марусенька?..
– Ой, та вона мала ще для мене і геть дурна!
Ганна мимоволі посміхнулася: сама Марта лише на рік старша, а вже себе великою вважає… Іч!
– Гаразд, то йди до Килини.
– Килина по господарству порається, а я ж не можу бути разом з нею!..
– Чому?
– Бо я – Марточка-паняночка красна! От…
Доньчині слова немовби ножем полоснули по серцю. Ганна мимоволі замружилася й прошепотіла:
– Ну от що, паняночко моя, йди-но до дівчат, будь ласка.
– Ма-а-а, а читати?..
– Я тут з Яшунькою сиджу і татонька нашого у віконечко виглядаю – то як же піду з тобою?!
– То скажіть Килині, нехай вона посидить…
– Невже ж першою до татонька має з дому служниця вийти, а не матусенька, кохана його дружина?
– А можна тут з вами разом посидіти?
– Навіщо?
– Бо я теж хочу татонька виглядати.
– Ні-ні, ти ще Яшуньку розбудиш.
– Я тихесенько-тихесенько сидітиму, немовби сіра мишка за припічком!..
– Сказано ж, ні! Йди до дівчаток.
Марта лише зітхнула.
– Йди, прошу…
Донечка мовчки злізла з материних колін і так само навшпиньках вийшла геть. Ганна лише сумовито зітхнула, спостерігаючи за дочкою.
«Марточка-паняночка красна», – це Пилип так її називає, а дівчинці то дуже подобається, отож і повторює при будь-якій нагоді.
Паняночка красна…
Ганна підібгала нижню губу.
Діти, діти! Що ж з вами буде?! Грицька давно вже треба було би до академії віддати, Мишуньці теж невдовзі час на навчання йти – та де ж вона, академія та?! По той бік Дикого поля, а вони – ось по сей. А тут університети-академії – втікацьке життя. Хіба що піввоза книг – рештки розкоші, яку вдалося врятувати з усієї бібліотеки. Але ж хіба того на все життя вистачить?! Онде Гришуня до філософії так і тягнеться…
Подейкують, шведські університети зовсім непогані – не гірші, ніж Віденська та Києво-Могилянська академії, де свого часу навчався Пилип. І до Стокгольма їм прямий проїзд через усю Європу гарантували… Так ні ж – відмовилися!!! Насамперед відмовився король Карл, а вже разом з ним Пилип сказав, немовби відрубав: «Хоч разом з королем головою накладу, але його величність нізащо не зраджу!»
Вірність, відданість…
Он дехто з козаків не витримав, поплазував на череві до клятого імператора Петра, готовий порох з його чобіт злизувати – й нічого, дістав-таки прощення усіх гріхів!
Але ж не її коханий Пилип!..
Хоча…
Так – можливо, саме за це вона й кохає чоловіка?! За впертість, за відданість ідеалам, проголошеним покійним гетьманом Мазепою, за відчайдушну хоробрість. Був би Пилип іншим…
Іншого Ганна просто не бажала. Зате в результаті сама обрала гірку долю – очікувати, сумирно очікувати, що ж станеться через місяць, через день… через годину або хвилину… Труситися з дітьми в обозах, жити не у палацах, а в жалюгідних халупах, як от нинішня домівка, за яку і то треба дякувати Богові. Обходитися лише однією пристаркуватою