Розвіяр приблизно порахував роки, і в нього не лишилося сумнівів: той, про кого він тепер читає, покоїться в шахті під камінним замком володаря. Це він приручив скельних черв’яків, він знайшов гніздо вогнянки, він побудував замок. Це він зажадав стати єдиним ватагом усіх нагорських кланів.
«Війна тривала двадцять років. Ватагове ім’я було Ранок-Без-Похибки. У багатьох непокірних кланах люди перестали називати ранок ранком, щоб не згадувати ім’я страшного чарівника-раба».
Розвіяр відчув, що голова його хилиться до столу. На мить провалився. Отямився, лежачи щокою на аркуші. Свічка догоряла, він ледве устиг запалити від неї наступну. Котра це свічка? Він став рахувати й збився з ліку. Хотілось погасити клятий вогонь, лягти на камінній підлозі, витягнутись, і хай буде що буде.
«Він припинив війну, але прокляв усіх, хто не бажав йому скоритись. Віднині матері не родили, як раніше, двох майбутніх матерів, вершника й раба; вони народжували чотирьох матерів, або трьох рабів і вершника, або одну матір і трьох вершників. Кажуть, розлютований, він готовий був вигубити все плем’я нагорів; кажуть, він створив і прокляв якусь річ, і якщо звільнити прокляття – усі нагори помруть. Але чи правда це, і чи вистачить сили одного мага, щоб знищити величезне плем’я, і чи вистачить ненависті – про це не знаю і не можу сказати точно. Іменем Ранку-Без-Похибки лякають у кланах дітей – і тепер, по його смерті».
Вогник свічки заколивався. До цього він стояв рівно, як стовпчик, і тіні не ворушились. А тепер вони здригнулись, і Розвіяр підняв голову.
В отворі дверей стояв бібліотекар.
– Уже?! – Розвіяр похлинувся. – Тільки десять свічок! Ще не вийшов час!
– Просто зайшов поглянути, – сказав Золотий, мов перепрошуючи. – Вигляд маєш ти… жахливий.
Розвіяр зітхнув. Мабуть, у нього були червоні очі; повіки розпухли й горіли вогнем, але робота йшла добре і наближалась уже до кінця. Аби тільки не карта…
– А я не збирався прикрашати вашого життя, – сказав він сварливо. – Тому байдуже, який маю вигляд.
– Чому б тобі не поспати кілька годин? Розбуджу, коли скажеш.
– Ні, – Розвіяр похитав головою. – Закінчу – тоді.
– Хочеш