– Цікаво, – сказав володар, що не знати як опинився в Розвіяра поза спиною. – Якби не інший папір, не свіже чорнило… Твою копію можна видати за оригінал, маленький гекса.
Розвіяр не відповів, занурений у роботу. Володар скоро пішов; Розвіяр сидів сам у великому кабінеті і при світлі двох свічок переписував книгу про магів, їхні звичаї та звання. Як вони ставлять райдужну печатку на імператорські гроші, і як вони вистежують бунтівників за самими тільки замірами, і про персні з кольоровими камінцями, які вони носять на руці, і про те, як їм улягають громи, і про багато іншого.
До ранку він закінчив. Передав книгу особистому слузі володаря, вийшов, похитуючись, спустився в казарму і потрапив просто на ранковий вишик, а сотникові Брану начхати було, хто спав уночі і хто не спав. Управляючись із клинком, зі щитом, з ломакою, з ланцюгом, Розвіяр думав про магів, яким не потрібна військова премудрість, які й без зброї непереможні…
Бран не хвалив його. Але поглядав серйозно, зі схваленням.
Минула осінь, потім зима. Верхівки гір побіліли. Молоді вартівники катались по крижаних жолобах на щитах – ризикуючи вбитися на смерть. Сотник Бран заохочував ці забави, тому що «без небезпеки не буває звитяги».
Розвіяр піднімався вище за всіх – так, що стискало груди, – і летів, мало не перекидаючись на поворотах, перестрибуючи через провали, через безсніжні камені. Вітер хльоскав по обличчю, немов хотів зірвати його й віднести, як шапку. Очі горіли, сльози зривалися зі щік і летіли назад, перетворюючись на сніжинки, і на вечірньому вишику сотник Бран незадоволено питав:
– Знову заплаканий, мов баба?
Він навчав Розвіяра стріляти з лука й арбалета, хоча тому більше подобалися двобої.
– Ти стрілець, а не мечоносець, – повчально казав Бран. – Руки міцні, хороший зір. – Учися, поганцю, шкуру здеру і на бубон натягну!
Але майже ніколи не бив.
Узимку закрилися перевали, менше роботи стало для дозорів. Прохідною залишилась єдина дорога, що простягається вздовж ущелини, по ній у замок доправляли харчі та паливо з сусідніх селищ. В усьому замку топилися пічки, гаряче повітря здіймалося крізь круглі отвори в підлозі й тремтіло, змішуючись із холодними струменями. Найбільша пічка горіла не загасаючи у другому ярусі замку, зігріваючи покої володаря, і топили її не раби і не слуги, а вартівники з перевірених у ділі.
Розвіяр знав про цю піч, напевно, більше за інших у казармі. Там, у вічках залізної сіті, грілися яйця вогнянки – їх було не менш як тисяча. Про те, що за сила потрапить до рук тому, хто розіб’є їх, Розвіяр намагався не думати.
Зате інші думки цілком переймали його. Інший клопіт, спершу зачепивши тільки краєчком, раптом накинувся й заступив йому світ, і, піднімаючись вище за всіх,