Ледь ворушить ніжками-ниточками. Черга – за ними! Обережно та уважно Міка здійснює й цю операцію. Тепер метелик перетворюється на гусінь і лежить нерухомо.
Міка лягає на підлогу, наближує обличчя до об’єкта спостережень, уважно вдивляється, аби розгледіти очі, ротик.
Неподобство! Лишилися ще закручені вусики. Міка миттєво виправляє помилку й знову прискіпливо розглядає плід своєї праці, прикладає вухо: чи не почує бодай якогось звуку?
Але чорненький видовжений тулуб лежить нерухомо.
Настає черга бабки. Он вона яка – очі величезні, так і крутить лобатою голівкою. І тулуб у неї довший і товщий, ніж у метелика. Наступний дослід має бути цікавішим. Міка дістає голку й ножиці…
…Морозива цього дня він так і не отримав. «Не заслужив!» – твердо сказала мама.
Міка вже знає, що дорослі хлопці «служать» в армії, і розуміє, що для того, аби отримати свою порцію солодощів, треба її «заслужити». Але так хочеться з’їсти торт зараз! До спазмів у шлунку, до істерики, до сліз. Але Міка тримається з усіх сил, адже знає: буде плакати – взагалі нічого не отримає. Мама каже, що її нудить від його сліз. Ніби вона їх куштувала…
Міка лягає спати роздратований, ображений на маму, на сусідку, на Льолю, яка так і не занесла бутерброд, на весь світ. «Виросту, піду служити в армію, – твердо вирішує він, – їстиму морозиво щодня!»
…Уранці ніжний промінчик сонця круглим відбитком лежить поруч із його головою, як кулька морозива. Міка навіть пробує його на смак – просто облизує край подушки. Не солодко!
Міка сповзає з ліжка. У квартирі тиша. Можливо, сьогодні йому пощастить – мама пішла кудись на репетицію, і він сам залізе до морозилки. І нехай потім вона свариться, нехай б’є, зачиняє в темряві! Він готовий до всього.
Але мама, як завжди, сидить на підвіконні в кухні в прозорому мережаному пеньюарі.
– Чому люди не літають?… – оксамитовим голосом чи то запитує, чи то декламує вона. – Я кажу: чому люди не літають так, як птахи?! Мені часом здається, що я – пташка… Дай! – це вона звертається до Міки, очима вказуючи на пачку цигарок та запальничку, що лежать на столі.
Яка вона зараз гарна! Уранішні золотисті промені пронизують її наскрізь, вона вся світиться, як казкова фея, як метелик…
І ніжки такі гладенькі, такі довгі, схрещені, як у порцелянової статуетки, що стоїть у серванті. Мама киває йому головою, закурює і продовжує говорити щось незрозуміле:
– …коли стоїш на вершині гори – так хочеться злетіти! Здається, ось, заплющиш очі, змахнеш руками і полетиш!..
Міка колись бачив у кіно, як летить жінка.
Про що було кіно, Міка не зрозумів – щось про хлопця, який вистежував шпигуна. А потім забрався із дівчиною на дах, дівчина не втрималася на краю – і полетіла вниз. Так повільно, так красиво летіла. Як метелик.
Мама гойдає ніжками, Міка заворожено спостерігає.
– Що