на край канапи і довго дивилася в одну точку на дорогому персидському килимі, що займав усю підлогу вітальні і який Сергій привіз колись зі свого першого закордонного відрядження. Ковзаючи босими ногами по його м'якій ворсистій поверхні, Валерія раптом згадала, як чекала любого чоловіка з тієї першої найдовшої розлуки, що тривала цілих два тижні. Кожен день тягнувся для неї, наче нескінченна і вже несолодка жуйка, що давно втратила будь-який смак, а виплюнути її було несила. Справи на фірмі йшли якось самі собою, і вона майже не цікавилася роботою, рахуючи дні, а потім і години до його повернення. Вона згадала, як вони передзвонювалися щогодини ввечері і вночі, і як вона подовгу не могла заснути, шукаючи руками і ногами його поруч із собою на ліжку, і як ранками за звичкою ставила на стіл дві чашки для кави замість однієї. Вона яскраво пам'ятала той день, коли Сергій повернувся, нарешті, з відрядження і як вона зустрічала його в аеропорту. З квітами і шампанським, наче то зовсім не вона була жінкою, а він. І як вдома вони кохалися майже з порога квартири, і як потім раділи, наче діти, коли Сергій витягав із своєї валізи і дарував їй дорогі подарунки – сапфірові сережки відомого арабського ювеліра, шкіряні домашні капці у східних візерунках та кілька шикарних різнокольорових шовкових хустин. І, звичайно, цей величезний килим ручної роботи, який довелося заносити кільком найманим носіям. І як вони відзначали цю зустріч романтичною вечерею удвох вдома, запаливши свічки і ввімкнувши їхню улюблену музику французьких бульварів.
…Ті сережки вона поклала у скриньку з прикрасами одразу після його загибелі, а капці у східних візерунках сховала у шафу. У нападі страшної депресії вона поховала всі речі, які нагадували їй про нього. А за кілька днів знову все те витягала і годинами плакала, згадуючи їхнє тепер уже колишнє життя. Єдине, що вона ніколи не ховала, – їхній спільний великий портрет, що колись намалював друг Сергія, відомий московський художник, і який завжди висів на стіні у вітальні. Вони тоді цілий тиждень позували у київській майстерні художника в Кончі-Заспі, і врешті з-під його пензля вийшов дивовижний портрет, на якому Сергій і Валерія, щасливо усміхаючись, дивилися одне на одного в теплих промінцях вечірнього сонця, а позаду них лагідно плескався величезний синій океан.
…Відрядження у Сергія з тих пір бували дуже часто, і щоразу вона відчувала повну самотність уже на другий день після його від'їзду і не могла дочекатися, коли він знову пригорне її до себе, і стисне міцно-міцно в обіймах, і прошепоче своє улюблене: «Здоров був, мій янголе!» І завжди вона відчувала легку тривогу, визираючи його у вікно після довгих мандрів. Ніби вже тоді серце підказувало їй, що одного разу все це скінчиться недобре. Ніби вже тоді вона щось відчувала…
А потім було його останнє відрядження, з якого Сергій вже не повернувся. І бездонна чорна прірва, за якою одразу скінчилося і її життя. На світ раптово опустився суцільний морок, який триває й досі і вийти з якого у неї немає жодних сил та навіть бажання. Морок, який не має кінця. Морок, який
