Побачити Алькор. Володимир Єшкілєв

ваша спадкоємиця? – спитав Лавр, спостерігаючи, як на обличчі Мармури розквітає найспокусливіша з колекції її посмішок.

      – Родичка, – буркнув Корецький, заскочений трагічним відступом Беконті. – Далека.

      Потім він невпевнено глянув на Лавра і розпорядився:

      – Всі йдемо на кухню. Треба порадитись.

      – Без мене! – крикнула з кімнати Беконті.

      Кухонна нарада тривала недовго. Лавру не довелося докладати великих зусиль для того, щоби переконати Корецького у двох очевидностях. Перша, більш конкретна, полягала в тому, що залишатись у «паленій» квартирі рівноцінно самогубству, а другу він сформулював образно: не варто зебрам пастись там, де готуються до бою леви. Цивільні фігуранти та члени їхніх родин, поки все не владнається, повинні перебувати в захищеному місці під надійною охороною.

      – І де ж воно, таке місце? – запитав журналіст.

      – У вашому Храмі.

      – У Храмі? Ні, це неможливо… Ні! – твердо виголосив Корецький. – Це місце закрите для сторонніх.

      – Що за Храм? – у дверях виникла вкрай зацікавлена Беконті.

      – Інно, заради Бога, зажди зі своїми запитаннями, – пригальмував доньку Роман Олександрович.

      – Ага, у татка страшні тайни, – погодилась та. – Татко в мене зашифрований. А я тіпа не бачила у шафі отих таткових фартушків.

      – Краще б ти менше бачила, а більше вчилась.

      – Я що, погано вчусь?

      – Не заважай дорослим.

      – А я, значить, малолетка. З горшка злізла, не?

      – Не за-ва-жай, – у голосі Корецького з'явилася педагогічна твердість.

      – Ну й фіг з вами, – на цей раз Беконті нікуди не пішла, а залишилася стояти у дверях і свердлити Мармуру поглядом. «Зрадниця!» – означав цей погляд, але Мармура відводила очі, і вся вкладена в нього нищівна енергія випаровувалася до вирію.