– А теперь поджигай!
Почало диміти, суміш сухої трави й мазуту з дна машини роз’їдала очі. Солдати протирали їх, але від того ще дужче пекло. Загін дружно розплакався, бо попіл пороз’їдав зіниці, що аж випирали з голови.
І раптом звідти, з чаду, з-під машини вискочив велетенський пес. На двох лапах. Скавулів і гарчав, забившись у кущі.
– Так це ж не пес! – лише раз радісно за всю цю жахливу ніч вигукнув Паша. – Так це ж Діма!
– Кто таков? – перепитав підполковник, цілячи з маузера по кущах. Йому вже теж почало дошкуляти це пекло, що впало на землю.
– Это и есть черт, как о нем в книжках пишут. На двух ногах, гарчит и лается. В темноте роги не приметны, небось. Сейчас мы этого черта и уложим, – чекіст не подавав виду, що перше побачення з живим чортом обсипало його холодним потом.
– Не стріляйте! Це ж Діма, водій полуторки! – неначе теж по-звірячому завив Харкавий. – Не стріляйте. Не беріть гріха на душу! – У нього раптом сяйнула думка, що ця чекістська братва після Діми і його може-таки тут порішити. Під гарячу руку. Пристрелять, як собаку, а потім навигадують усіляких нісенітниць. При спробі втечі. З церкви впав і вбився. Вони можуть що завгодно понабріхувати.
– Я тебе дам грех, урод ты паршивый! Слез из церкви и попом объявился. А ну-ка, если этот взбесившийся – твой подельник, вытягивай его сам.
Під дулом підполковник погнав Пашу в бік кущів, з яких чи то гарчало, чи то вже сичало.
Відступати було нікуди. Паша почав благати ту тварюку чи гадину якусь:
– Дімулю, Дмитрику, вилізай, хлопчику. Тобі нічого не буде. Ти гарний хлопчик. Ми тобі нічого поганого не зробимо. Не бійся, Дімчику. Це я, Паша, твій друг. Ми з тобою разом нині…
І тут гарчання й сичання поновилося.
– Да не дрочи ты его, блядь ты такая. Мы с тобой сегодня… Успокоил, называется. Вылезай, падло, а то пристрелю.
І опудало вискочило зі схованки та поповзло під ноги Феофанова. Від нього смерділо обпаленим, на вимазаній попелом морді лише очиці, що блимали жахом, нагадували про людську подобу. Воно обіймало ноги чекіста і скавуліло справді по-тваринному.
– Да подымите его! Чего вырячились? – продовжував командувати парадом начальник КГБ, якому стало легше, бо то насправді ніякий не чорт, а простий колгоспний шофер. – Свяжите его!
Але воно знову почало гавкати й гарчати. На нього навалилося четверо бійців, і вони таки скрутили, а відтак почали обмотувати тим самим альпіністським шнуром, що так несподівано став у пригоді.
– Кусается, падло! – ледь давав собі раду найкремезніший із солдат. – Ты чего гавкаешь, говнюк? Хватит собаку из себя корчить! Да угомонись ты, бздун чертов!
Але Діма вже не говорив людською мовою. Він лише показував на долину, де годину тому палахкотів хор свічок, і надсадно завивав. Він перестав бути людиною, і від цього не по собі, якось моторошно і тремтливо стало всім.
– Да